Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Їх благородь, мабуть, розуміли, що я можу і не витримати, то послали з контори подалі по якійсь дрібній справі. Коли повернувся я, то доктор вже поїхав. А Мельников до себе викликав. Чарку велику коньяку дербентського налив, сидить, гризе собі вуса.

— Сідай, Ваню. Випий, поговоримо.

— Дякую, не п’ється мені якось, — кажу.

— Ваню, тут така справа. — Їх благородь очі ховає, як кіт, що нашкодив. Мовчу я, чекаю. — Виявилося, що той доктор, який Стаха вбив, агент наш. Дуже цінний, на псевдо Горський. Його ще сам Зубатов вербував. Тисячу рублів на місяць йому асигнують із міністерства. Він до центрального комітету есерів входить. Тому і в картотеці нашій про нього нічого не було. І відпустили ми його, бо через нього у столиці всю інформацію щодо есерів мають. Розумієш?

— Себто він Стаха убив, а йому за те нічого?

— Цим вбивством він тільки репутацію свою зміцнив. Там уже пішли розмови, що хтось в есерівському ЦК зраджує. Але після цього вбивства ніхто на Горського не подумає.

— А якби він мене, а не Стаха вбив, те ж йому б нічого не було?

— Ні, Ваню, за тебе було б, тебе б я не вибачив, — каже Мельников, тільки не вірю я йому. Вибачив би. Наказали б з Петербурга — і вибачив би.

— Я знаю, що ти Стаха любив і помститися хотів, але треба тобі зупинитися. Це наказ. Горський потрібен керівництву і його чіпати не можна. Обіцяю лише, що в Києві його більше не буде. Щодо батьків Стаха, то про пенсію я поклопотав, платитимуть. І твої всі справи владнав, за напад на поліцейського карати тебе не будуть. Хоча це важко мені було, ти ж офіцеру в морду дав, а це підрив устоїв нашого государства і все таке. Розумієш? Ваню!

— Розумію, ваше благородь.

— Забудь цю справу. Хай їй грець. Забудь. Не переймайся нею, не печися. Стаха тим не повернеш і немає в тому сенсу. Добре?

— Так точно, — кажу. Дивляться їх благородь мені в очі. Уважно дивляться, прискіпливо.

— Ох і очі у тебе, Ваню, каламутні! Нічого в них не побачиш, — сумнівається Мельников. — То домовилися?

— Так точно.

— Ну то йди.

Я і пішов. Зуби зчепив, аж до хрусту. Ніби вже немолодий, а істину просту тільки зараз зрозумів. Лайно ми для начальства і життя наші для них копійки не варті, розміняють як гривеник у своїх ігриськах. Та тільки не такий чоловік Іван Підіпригора, щоб забути те, що пам’ятати мусить. Собаку вдар і та пам’ятатиме, а людині як же забувати?

Не забув. Пам’ятав. Вичікував. За кілька місяців був у Києві один петербурзький журналіст, теж із есерів, тільки легальний. Чистенький, як скельце — ні за що вчепитися, але відомо було у нашому відомстві, що він із їхньою верхівкою знається. Тому треба було за ним подивитися. Я і узявся. Мовляв, справа нескладна, а я прихворів трохи, якраз по мені. Ходив за журналістом півдня, а потім зручного моменту дочекався, підійшов і конвертик до кишені сунув. Потім знову за ним ходив. Он журналіст той до кишені заліз, за папіросками. Дістав конверт, дивиться на нього здивовано. Розкрив, читає папірці, а в самого аж очі на лоба лізуть. Бо там же розписка товариша Горського про отримання двохсот тридцяти рублів у бухгалтерії Київської охранки. Наша бухгалтерія строга — просто так грошей не дають, тільки під підпис. І зберігається у сейфах, але мені розписку таки вдалося роздобути.

Сховав журналіст конверт у кишеню і побіг. Так захопився, що мені довелося його за комір вхопити, щоб він під коня не потрапив. Того ж дня він сів на поїзд до Цюриха. Цілий місяць не було жодних звісток, я вже хвилюватися почав, невже знехтували моїм повідомленням. Але, виявилося, товариш Горський у Женеві втонув. Випадково упав із яхти, бідолашний. Можливо, у тамтешньої поліції сумніви були, чому це у пана Горського кишені набиті камінням, а на шиї синці. Але кому там потрібен черговий мертвий росіянин? Тому галасу не піднімали.

Ту газету мені їх благородь вручили і дивляться уважно. А я руками розводжу, мовляв, от же дивина яка, кому написано на роду втонути, того не повісять…

— Ваню! — гримає їх благородь.

— Слухаю! — стаю я струнко.

— Ох, Ваню! — грозить мені пальцем.

— Чого ізволітє? — наче не розумію я.

— Пшол вон!

Я і пішов. Потім газету з тим листом відвіз Стаху на могилу. Якраз рік виповнився. Воно то, хоч панотці й кажуть, що мститися — гріх, але забувати — гріх ще більший. І я Стаха не забув, газетку йому залишив і чарку повну з хлібцем. Що б не так нудно йому було в очікуванні життя райського, яке Євстахію Мусі після Страшного суду гарантоване.