Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Взагалі, я більше люблю соціалістів-революціонерів. Ні, вони, звичайно, теж запеклі бунтівники проти держави та царствуючого дому, однак люди переважно культурні й стежити за ними приємніше та безпечніше, ніж за есдемами, тобто соціалістами-демократами. А розвелося тих — як собак не різаних. І ще жидки з Бунду — йдеш, бувало, Подолом, аж там гвалт страшенний — а то господа талмуд того Маркса на мітингу обговорюють на своїй мові, аж допоки козачки з нагайками їх не розженуть. Та й інші, із тієї робочої партії, ще гірші. Студенти ще так-сяк, а ось фабричним порядного чоловіка зарізати, як добридень сказати.

Мені сьогодні доручили стежити за якимось офіцериком, начебто з есдемів. Звичайно, мабуть, він не справжній офіцер, а перебиранець, утім, це вже не мій клопіт. Він зійшов із потяга Варшава — Київ, купив газету в хлопчика-рознощика, запалив папіроску і пробіг очима по передовицях. Здається, крім мене, його ніхто не зустрічав, і з багажу мав лише невеликий саквояж. Поводив офіцерик себе цілком природно і, вочевидь, бував тут не раз. Ґречно допоміг донести до виходу з вокзалу валізу якійсь літній дамі з маленькою дівчинкою, вочевидь — онукою. Це треба буде записати до звіту, хоч мені видається, що вони незнайомі. Далі він вийшов на привокзальну площу, вилаявся на негоду, надів башлика поверх фуражки і пройшов крізь гурт якихось військових, що очікували перед вокзалом.

Пообідати він вирішив у ресторані за два квартали. Поручик сидів обличчям до мене і поволі, зі смаком, їв великий, товщиною з долоню, недосмажений біфштекс, що аж цвиркав і сотався кров’ю під тупим столовим ножем, і запивав цю страву келихом темного червоного вина. Я таке їдло кинув би в морду половому, бо кров із м’яса пирскати не повинна, але хто ж тих господ зрозуміє? Та й такі ресторації мені не по кишені. Дивлюся за ним крізь скляну вітрину, мокрий як хлющ, аж дрижаки беруть, і за цілісінький день встиг перехопити лише два пиріжки з лівером, куплених у лоточника. Тож шлунок мій зрадницьки грає щось бунтівне, чи то варшав’янку, чи то інтернаціонал, а може, ще які марші, не менш червоні, ніж вино у келиху того офіцерика.

Ех, як закінчиться день, зайду-но до трактиру Філімонова, хляпну стопку горілки, замовлю червоного борщу та котлетки деволяй, і щоб були із хрусткою шкоринкою, а потім зайду в салон «Жозефіна» до Розочки Шпільман. Хто ж із наших не знає ім’я Рози? До Жозефінки всі наші ходять, навіть офіцери з одружених. Я такого не схвалюю, бо шлюб — це святе, та й нащо дарма гроші витрачати, коли благовірна вдома? І проти Бога те, і проти глузду. Ось як одружуся, то тоді дорогу до Жозефінки забуду, а зараз — як же ще здоровому чоловіку без жіночого тепла обійтися? Та й для чоловічого здоров’я це шкідливо. Он був у нас філер, що на жінках економив. Економив-економив, а потім замислюватися почав про засади світобудови, несправедливе облаштування суспільства й таке інше. А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися. Ото філер той замислювався, замислювався, а потім у штунди пішов і звільнили його без вихідного пособія, бо до філерів приймали лише людей православних, а сектантів всіляких гнали, як гниллю битих. Тому краще на «Жозефінці» не економити, тим більше, що Розочка недорого бере. Для наших у неї знижка, бо розуміє людина, що ми государя-імператора та любе отєчєство захищаємо, а не абищо.

Ото трохи замислився я, але пильності не втрачаю. Он мій поручик пообідав, розраховується. Великі асигнації, при грошах. Офіцер вийшов із ресторану і роззирнувся. Швидкий гострий погляд ковзнув по вулиці, наче черга кулеметна. Еге ж, не помилився штабс-капітан Мельников, коли наказав стежити, — цей поручик наш клієнт. Їх ніщо так не видає, як оце озирання. Справжній офіцер, навіть коли до коханки прямує, не озиратиметься, наче крадій. А ось бунтівники все озираються, стеження побоюються. Ну, дивіться, дивіться, побачимо, ваше благородіє, хто із нас кращий конспіратор…

Офіцер сів до екіпажу, що чекав на нього, і швидко поїхав, я одразу зупинив наступного ваньку-візника. Поручик вийшов біля синематографу «Ренесанс». Сеанс якраз розпочинався, я ледь встиг квиток купити. Звісно, міг би чекати офіцерика на вулиці, але то було б уже занадто, я ж не залізний — мене вже почало лихоманити від холоду. Та й мусить мені штабс-капітан Мельников гроші відшкодувати, я ж квиток пред’явлю. Треба ж подивитися, чи той офіцерик із кимось тут не здибається. Вони зараз полюбили по синематографах зустрічі призначати, бо в залі темно і всі на екран дивляться.