Кінг С. - Доктор Сон

— Позау! Гро! — А тоді, глибоко зітхнувши: — Ма, гро позау!

Батьки ніколи не можуть цілком навчитися дитячої мови — не вистачає часу, — хоча більшість її розуміє на якомусь рівні, тож Люсі врешті-решт второпала, що її дочку цікавить не вміст комода, а щось поза ним.

Заінтригована, вона його відсунула. Абра миттю кинулась у проміжок, Люсі, побоюючись, що там може бути пил, а то й навіть комахи якісь чи миша, зробила порух вхопити дочку ззаду за сорочку, але схибила. Не встигла вона відтягти комод на відстань достатню, щоби протиснутися туди самій, як Абра вже тримала в руці двадцятидоларову банкноту, яка була знайшла колись собі щілину, куди завалитися, між поверхнею комода і нижнім краєм дзеркала.

— Диви! — радісно вигукнула мала. — Гро! Мої гро!

— Ба ні, — сказала Люсі, вихоплюючи банкноту з дитячого кулачка, — діти не мають грошей, бо гроші їм не потрібні. Але ти щойно заробила собі ріжок морозива.

— Мо’озиво! — закричала Абра. — Моє мо’озиво!

— Розкажи тепер доктору Джону про місіс Джадкінс, — сказав Девід. — Тоді ти особисто була присутня.

— Дійсно, була, — кивнула Кончетта. — Це трапилося у вікенд після Четвертого липня.

Влітку 2003 року Абра вже почала говорити більш-менш повноцінними реченнями. Кончетта приїхала до Стоунів на весь вікенд. У неділю, шостого липня, Дейв поїхав до «7-Одинадцять» купити каністру «Блакитного носорога»[117] для барбекю на задньому подвір’ї. Абра гралася з кубиками у вітальні. Люсі з Четтою були в кухні, хтось з них періодично ходив поглянути на Абру, щоби пересвідчитися, що вона не вирішила витягти з розетки й пожувати штепсель телевізора або вилізти на Диванну гору. Але Абра не виявляла інтересу до такої діяльності; вона захоплено вибудовувала зі своїх пластикових малечих кубиків щось схоже на Стоунхендж[118].

Люсі з Четтою вивантажували посудомийну машину, коли Абра раптом почала кричати.

— Крик був такий, ніби вона помирає, — сказала Четта. — Ви ж знаєте, яким таке лячним буває, еге ж?

Джон кивнув. Він знав.

— Бігати в моєму віці не вельми природно, але того дня я помчала, мов та Вілма Рудолф[119]. Випередила Люсі до вітальні на півдистанції. Я була настільки переконана, що дитя поранилося, що пару секунд насправді бачила кров. Але з дівчинкою було все гаразд. У фізичному сенсі принаймні. Вона підбігла до мене й обхопила руками мене за ноги. Я її підхопила. Тоді вже поряд зі мною опинилася й Люсі, і ми зуміли бодай трохи заспокоїти Абру. «Ванні! — промовила вона. — Момо, поможи Ванні! Ванні упала!» Я не знала, хто така Ванні, але знала Люсі — Ванда Джадкінс, леді, яка живе на тій же вулиці навпроти них.

— Ванда — улюблена сусідка Абри, — пояснив Девід, — бо вона пече коржики і зазвичай приносить Абрі один, із виписаним на ньому її іменем. То родзинками викладеним, то глазур’ю. Вона вдова. Живе сама.

— Тож ми пішли через вулицю, — продовжила Четта. — Я попереду, а Люсі з Аброю на руках. Я постукала. Ніхто не відповідає. А Абра каже: «Ванні в їдальні! Поможи Ванні, Момо! Поможи Ванні, мамо! Вона поранилася, і з неї тече кров!»

— Двері виявилися незамкненими. Ми увійшли. Перше, що я почула, був запах підгорілих коржиків. Місіс Джадкінс лежала в їдальні на підлозі, біля розсувної драбинки. У руці вона так і тримала ганчірку, якою була витирала карниз, і кров там була, авжеж — ціла калюжка навкруг її голови, немов німб. Я подумала тоді, що їй кінець — дихання не видно було, — але Люсі знайшла пульс. Падіння призвело до тріщини зводу черепа, а також трапився невеличкий крововилив у мозок, але вже наступного дня вона прийшла до тями. Вона буде на Абриному дні народження. Ви можете з нею познайомитися, якщо приїдете. — Вона подивилася на педіатра Абри Стоун рішуче. — Лікар невідкладної допомоги сказав, що, якби вона пролежала так трішки довше, вона б або померла, або залишалася довіку у вегетативному стані… що значно гірше за смерть, на мою скромну думку. У всякому разі, наша дитина врятувала їй життя.

Джон кинув ручку на блокнот.

— Навіть не знаю, що тут можна сказати.

— Є ще багато всякого, — сказав Девід, — але інші подібні речі важко полічити. Можливо, через те, що ми з Люсі вже якось до них звикли. Так, я гадаю, як люди інколи звикають до життя з дитиною, що народилася сліпою. Тільки в нашому випадку це майже повна тому протилежність. Мені здається, ми знали про щось таке в ній навіть іще до одинадцятого вересня, майже від першого дня, коли привезли її зі шпиталю додому. Це немов…