Кінг С. - Доктор Сон

Кейсі Кінгслі наказав йому ставати навколішки двічі на день, просити допомоги вранці й проказувати подяку ввечері. «Це три перших кроки: я не можу, Бог може, і думаю, я йому дозволю. Не думай надто багато про це» .

Неохочим сприйняти цю пораду новачкам Кейсі зазвичай розповідав історію про кінорежисера Джона Вотерса. В одному з ранніх фільмів Вотерса, «Рожеві фламінго», його зірка-трансвестит Дівайн з’їдає на приміській галявині шматочок собачих екскрементів[369]. Впродовж багатьох років по тому Вотерса постійно питали про цей уславлений в історії кінематографії момент. Врешті-решт він якось відбрив: «Там був лише крихітний шматочок собачого лайна, — сказав він тоді репортерці, — а він зробив її зіркою».

«Отже, опускайтеся на коліна і просіть допомоги, навіть якщо вам це не подобається, — завжди закінчував Кейсі. — Кінець-кінцем, це всього лиш крихітний шматочок собачого лайна» .

Дену не вельми зручно було опускатися на коліна за кермом своєї машини, але він автоматично прийняв звичну позу своїх вранішніх і вечірніх молитов — очі заплющені, одна долоня притиснута до губ, немов щоб не допустити навіть найменшої краплини тієї отрути, що була пошрамувала двадцять років його життя.

— Господи, допоможи мені не пи…

Він встиг промовити тільки це, а світло вже спалахнуло.

Це було те, що розказував Дейв, поки вони їхали в Клауд-Геп. Це була та сердита усмішка Абри (Ден подумав, чи вже встиг побачити цю усмішку Крук, і якщо так, що він з неї зрозумів). Перш за все, це було відчуття його власної шкіри, губ притиснутих до зубів.

— Ох, Боже мій, — прошепотів він. Він виліз із машини, і ноги його зрадили. Він таки опустився на коліна врешті-решт, але підвівся і побіг у гараж, де двоє чоловіків стояли, дивилися на покинутий Абрин наплічник.

Він ухопив за плече Девіда Стоуна.

— Подзвоніть своїй дружині. Скажіть, що ви їдете з нею побачитися.

— Вона захоче дізнатися, з якої причини, — сказав Дейв. З його тремтячих губ і опущених долі очей було ясно, як мало йому хочеться цієї бесіди. — Вона зараз ночує в квартирі Четти. Я скажу їй… Господи, я не знаю, що їй сказати.

Ден вчепився сильніше, він стискав, поки опущені очі Дейва не піднялися, не зустрілися поглядом з його очима.

— Ми всі їдемо до Бостона, але в нас із Джоном там інші справи, про які нам треба подбати.

— Які ще інші справи? Я не розумію.

Ден розумів. Не все, але багато.

3

Вони вирушили Джоновим «Сабурбеном». Дейв сидів біля водія. Ден лежав на задньому сидінні з головою на підлокітнику й ногами на підлозі.

— Люсі весь час намагалася змусити мене розповісти, що за причина, — сказав Дейв. — Сказала мені, що я її лякаю. І звісно, вона подумала, що щось з Аброю, бо в неї є трохи того, що мається в Абрі. Я це завжди знав. Я їй сказав, що Аббі залишилася ночувати вдома у Емми. Ви знаєте, скільки разів я брехав своїй дружині за всі роки, що ми в шлюбі? Я міг би порахувати їх на пальцях однієї руки, і три з них будуть про те, скільки я програв у покер, який організовує ввечері по четвергах голова мого факультету. Подібного цьому не було нічого. І за якихось три години я буду змушений з’їсти заварену мною кашу.

Звичайно, Ден з Джоном знали, що він сказав про Абру, і як збентежило Люсі безупинне повторення її чоловіком слів про те, що справа надто важлива і складна, щоби довіряти її телефону. Вони обидва були в кухні, коли він їй телефонував. Але він потребував балачки. Йому треба було поділитися , як це зветься на жаргоні АА. Джон взяв на себе всі відповіді, яких вимагала бесіда, докидаючи «ага» , «я так і знав» та «розумію» .

У якийсь момент Дейв перервався й озирнувся на заднє сидіння.

— Господи всемилостивий, ви там спите ?

— Ні, — відповів Ден, не розплющуючи очей. — Я намагаюся увійти в контакт з вашою дочкою.

Це зупинило монолог Дейва. Тепер залишився тільки гугіт коліс «Сабурбена», який мчав на південь по шосе № 16 повз десятки маленьких містечок. Рух на дорозі був нещільним, і Джон зачепився стрілкою спідометра за постійні шістдесят миль на годину, щойно двосмужна траса перетворилася на чотирисмужну.

Ден не робив спроб догукатися до Абри; він не мав певності, що з цього буде якась користь. Натомість він намагався повністю розкрити свій мозок. Перетворитися на пост прослуховування. Він ніколи не робив такого раніше, і перспективи були непевними. Це було, як одягнути найпотужніші в світі навушники. Йому здавалося, він чує якесь постійне низьке шурхотіння, і він гадав, що це відзвуки людських думок. Він тримав себе в готовності почути десь у тому монотонному прибійному шурхоті її голос, не покладаючи великих надій, але що інше він міг зараз робити?