Иэн Макьюэн - Спокута

Отож Емілі ще якийсь час лежала, спершись на подушки, поки її звірятко кудись зникло, і неспішно укладала плани, переглядала їх, уточнювала їх послідовність. Вона втихомирить і заспокоїть весь дім, який із нездорової напівтемряви її спальні здавався їй розбурханим і малонаселеним континентом, на чиїх вкритих лісами просторах різні конкуруючі сили по-різному боролися за її заклопотану увагу. Вона не мала ілюзій: старі плани, якщо їх взагалі можна пригадати, ті плани, які поступилися часові, часто намагалися гарячково й надто оптимістично скеровувати хід подій. Вона могла запустити щупальці своєї чуйності в кожну кімнату в домі, але не могла запустити їх у майбутнє. А ще вона знала, що в кінцевому підсумку вона прагне душевного спокою для себе самої; егоїзм і доброту найкраще не розділяти. Вона обережно сіла, спустила ноги на підлогу і всунула їх у капці. Не ризикуючи поки що розсунути штори, вона увімкнула лампу для читання і почала нерішуче шукати темні окуляри. Вона вже вирішила, звідки почати пошуки.

VII

Храм на острові, побудований у стилі Ніколаса Рівета в кінці 1780-х років, був задуманий як цікава деталь пейзажу, як примітна для ока риса, що втілює пасторальний ідеал, і, звичайно ж, взагалі не мав ніякого релігійного призначення. Він стояв зовсім недалеко від води, на виступі, цікаво відбиваючись в озері, і звідки б не дивився, колонада й фронтон над нею були гарно затінені дубами і в’язами, що виросли навкруг. Якщо ж підійти ближче, то храм мав більш жалісний вигляд: від вологи, що піднімалася крізь пошкоджену гідроізоляцію, пообвалювалися великі шматки штукатурки. Десь під кінець дев’ятнадцятого сторіччя ці діри були незграбно залатані нефарбованим цементом, який зробився коричневим і надавав будівлі строкатого, хворобливого вигляду. Ще де-не-де, наче ребра в голодної тварини, проглядала гнила вже підштукатурна дранка. Подвійних дверей, що вели в кругле приміщення з куполоподібним дахом, давно вже не було, і кам’яна підлога була вкрита товстим шаром листя, перегною та екскрементів усіляких птахів і тварин, які могли вільно входити й виходити. В гарних ґеорґіанських вікнах не було жодної шибки, усі вони були вибиті Леоном і його друзями ще в кінці двадцятих років. Високі ніші, в яких колись стояли статуї, були порожніми, якщо не брати до уваги клапті брудного павутиння. З меблів була тільки лавка, притягнена з сільського крикетного майданчика — знову ж таки справа Леона і його жахливих друзів-однокласників. Ніжки були відламані й використані для биття вікон і зараз валялися назовні, поступово розпадаючись і перетворюючись у прах серед кропиви й непіддатних розкладові уламків скла.

Точно так само, як басейновий павільйон за стайнями імітував певні риси храму, так і храм начебто втілював натяки на первісний будинок Роберта Адама, хоча ніхто в родині Толлісів не знав, які саме. Можливо, стиль колон, чи фронтону, чи пропорції вікон. Час від часу, найчастіше на Різдво, коли люди схильні до експансивності, члени сім’ї, прогулюючись по містках, обіцяли дослідити це питання, але коли починався повний клопотів новий рік, усі якось забували знайти для цього час. І саме це, а не фізична руйнація, саме ця втрачена пам’ять про іменитішого родича храму надавала непотрібній маленькій споруді жалісного вигляду. Храм був осиротілим дитям леді з вищого товариства, і тепер, коли нíкому було доглянути його і ніхто не звертав на нього уваги, це дитя дочасно зістарілося і пустилося берега. На зовнішній стіні була конусоподібна, завбільшки з людський зріст пляма від кіптяви у тому місці, де двоє бродяг колись нахабно розпалили вогнище, аби засмажити коропа, який їм не належав. Довший час на траві, яку регулярно обгризали кролики, лежав зморщений черевик. Та коли Брайоні глянула сьогодні, черевик уже зник, як усе коли-небудь зникне. Думка, що храм, начепивши власну чорну опаску, сумує за згорілим домом, що він тужить за чимось величним і невидимим, породжувала мало не релігійний настрій. Трагедія порятувала храм від того, щоб остаточно стати фальшивкою.

***

Непросто довго стинати кропиву, не вигадавши до цього якоїсь історії, і Брайоні незабаром була повністю поглинута й похмуро задоволена, хоча для всього світу вона залишалася всього лиш дівчинкою в жахливому настрої. Вона знайшла тоненьку ліщинову гілку й обідрала з неї кору. Її чекала робота, і вона готова була взятися до неї. Висока кропива із самовдоволеним виглядом, чия голівка манірно схилялася, а листя під нею простягалося, наче руки, що відстоювали невинність, — це була Лола, і хоч вона й стогнала, благаючи пощади, але метрова лозина зі свистом підтяла їй коліна, шпурнувши безпомічне тіло на землю. Відчуття було надто приємним, щоб на цьому зупинитися, і декілька наступних стеблин теж стали Лолою; оця, яка нахилилася прошептати щось у вухо сусідці, була стята з тією жахливою брехнею на вустах; а ось вона знову, стоїть дещо осторонь, голову задерла так, наче замишляє щось гидке; а отам вона командує групкою молоденьких прихильників і розпускає всілякі чутки про Брайоні. Дуже жаль, але прихильники погинуть разом із нею. А ось вона знову піднялася, безсоромна в усіх своїх гріхах — гордині, обжерливості, жадібності, непоступливості, — і за кожен із них розплачувалася життям. Останнім жестом ворожості було те, що вона впала Брайоні до ніг і попекла їй пальці. Коли Лола вже достатньо навмиралася, три пари молодих стеблин були принесені в жертву через безпорадність близнюків — відплата була безсторонньою і не мала жодних привілеїв для дітей. Потім саме писання п’єс стало кропивою, навіть декількома кущами; поверховість, змарнований час, повний хаос у головах інших, безнадійність прикидання — у саду мистецтв усе це були бур’яни, які повинні загинути.