Иэн Макьюэн - Спокута

Вона належала до тих дітей, котрі прагнуть бачити світ упорядкованим. Якщо в кімнаті її старшої сестри панував розгардіяш порозкриваних книжок, розкиданих одеж, ліжко було незастеленим, а попільнички переповненими, то кімната Брайоні виглядала святилищем демона дисципліни: на ляльковій фермі, влаштованій на великому підвіконні, були звичайні тварини, але всі вони дивилися в один бік — на свою господиню, — наче збиралися дружно заспівати, і навіть кури на фермі слухняно купчилися в загороді.

Власне кажучи, кімната Брайоні була єдиною охайною кімнатою нагорі в будинку. Ляльки рівненько сиділи в своєму багатокімнатному будиночку, наче дістали суворий наказ не притулятися до стін; різні, завбільшки з палець, фігурки, розставлені на туалетному столику, — ковбої, водолази, людиноподібні миші — стояли рівненькими рядами й шеренгами, нагадуючи народне ополчення, що чекає наказів.

Любов до всього мініатюрного була лиш одним із проявів схильності Брайоні до порядку. Ще одним була пристрасть до секретів: потайна шухлядка в улюбленій лакованій шафці відчинялася, якщо правильно натиснути на хитромудро виточене з’єднання «ластівчин хвіст»; там вона тримала свій щоденник, що застібався на пряжечку, і зошит, списаний вигаданим нею самою шифром. У ляльковому сейфі, що відчинявся шістьма секретними цифрами, зберігалися листи й поштові картки. Стара бляшана шабатурка для дрібних грошей була схована під мостиною під ліжком. У шабатурці зберігалися скарби за чотири роки, які вона почала збирати після дев’ятих уродин: подвійний жолудь-мутант, золотистий шматочок мідного колчедану, куплений на ярмарку амулет для викликання дощу, легенький, наче листочок, череп білочки.

Проте потайні шухлядки, щоденники із замочками й складні шифри не могли приховати від Брайоні простої істини: секретів у неї не було. Її прагнення гармонійно організованого світу позбавляло її можливості необачно чинити щось погане. Зруйнувати, покалічити — як на неї, це було надто хаотично, їй не була притаманна жорстокість. Фактичний статус єдиної маленької дитини в сім’ї і водночас ізольованість будинку Толлісів тримали її осторонь — принаймні протягом довгих літніх канікул — від дівчачих пустощів із приятельками. В її житті не було нічого достатньо цікавого чи сороміцького, що варто було б приховувати; ніхто не знав про череп білочки під ліжком, але ніхто й не прагнув дізнатися. І все це не було якимось особливим нещастям; воно радше лиш здавалося таким у спогадах, коли все вже було вирішено.

Їй було одинадцять років, коли вона написала перше своє оповідання — дурненьку історію, яка нагадувала з півдесятка народних казок і якій бракувало (це вона зрозуміла пізніше) того суттєвого розуміння життя і світу, котре заслуговує на повагу читача.

Але ота перша незграбна спроба показала їй, що уява сама по собі є джерелом таємниць: як тільки вона починала оповідання, про це вже нікому не можна було розказати. Прикидання в словах було надто непевним, надто уразливим, надто хвилюючим, щоб когось до нього допускати. Навіть написання слів «вона сказала» чи «а потім» примушувало її здригатися, і їй було ніяково вдавати, ніби вона знає щось про почуття вигаданої істоти. Щойно вона починала описувати слабкості персонажа, як вже неможливо було уникнути самовикриття; читач просто повинен був думати, що вона описує себе. Які ж могли в неї бути інші джерела? І лише коли оповідання було завершене, усі долі простежені, всі кінці в інтризі зав’язані, так що воно — принаймні щодо цього — нагадувало всі інші закінчені оповідання, Брайоні почувалася захищеною і готового проколоти дірочки в полях, зв’язати розділи мотузочками, розмалювати фарбами чи намалювати олівцем обкладинку й піти показати закінчену роботу мамі чи батькові, коли той бував удома.

Її зусилля заохочувалися. Їм, фактично, всіляко сприяли, коли Толліси почали розуміти, що їхня дитина має нестандартний розум і здібності в оперуванні словами. Довгі дні, які вона проводила, гортаючи різноманітні словники, породжували конструкції, що були недоладними, але западали в пам’ять: монетки, які лиходій ховав у кишеню, були «езотеричними»; бандит, якого піймали на викраденні автомобіля, ридав у «безсоромному самовиправданні»; героїня на породистому жеребці вирушала в «перебіжну» нічну мандрівку; нахмурені брови короля були «ієрогліфом» його незадоволення. Брайоні підохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці; її батьки й старша сестра здивовано слухали, як сміливо робить це їхня тиха дівчинка, енергійно жестикулюючи вільною рукою, підводячи брови, коли читала репліки персонажів, і відриваючи іноді очі від тексту під час читання, щоб ковзнути поглядом по обличчях, беззастережно вимагаючи від сім’ї повної уваги, коли вона дарує їм своє нараторське натхнення.