Иэн Макьюэн - Спокута

Чарлз подзвонив через годину, якраз коли я почала думати, що вже час одягатися. Він сказав, що прийде за мною о чверть на сьому, коли всі інші вже зберуться, і відведе вниз, так щоб зробити мій вхід урочистим. Так воно й сталося, коли я увійшла в ту величезну кімнату L-подібної форми, під руку з ним, у своєму пишному кашеміровому наряді, — і пролунали оплески, а потім піднялися келихи п'ятдесяти родичів. Найперше враження, яке в мене виникло, коли я увійшла, що я нікого не впізнаю. Жодного знайомого обличчя! Я подумала, чи не передвістя це того несвідомого стану, який мені обіцяли. Потім, потихеньку, люди почали вирізнятися. Слід лише брати до уваги роки й враховувати швидкість, із якою немовлята стають галасливими десятирічними підлітками. Неможливо було не впізнати мого брата, скуленого і перехиленого на один бік у своєму кріслі на коліщатках, із пов’язаною на шиї серветкою, щоб ловити пролите шампанське, яке хтось підніс до його губ. Коли я нахилилася й поцілувала Леона, він спромігся посміхнутися тією половиною обличчя, якою ще володів. Я також досить швидко розпізнала П’єро, дуже всохлого і з блискучою лисиною, на яку мені захотілося покласти руку, але такого ж, як завжди, сяючого і величезною мірою главу родини. Так вже повелося, що ми ніколи не згадуємо його сестру.

Я обійшла кімнату, маючи біля себе Чарлза, який підказував мені імена. Як чудово бути в самому центрі такого доброзичливого родинного зібрання. Я знову перезнайомилася з дітьми, онуками й правнуками Джексона, який п’ятнадцять років тому помер. Фактично, близнюки удвох добряче наповнили цю кімнату. Леон теж непогано постарався з його чотирма шлюбами, виявившись напрочуд відданим батьком. Віковий діапазон тут був від трьох місяців до Леонових вісімдесяти восьми років. А який набір голосів, від буркоту до вереску, поки офіціанти розносили шампанське й лимонад. Підстаркуваті діти далеких родичів віталися зі мною як давно забуті друзі. Кожен другий хотів сказати мені щось приємне про мої книжки. Групка чарівних підлітків розповіла, як вони вивчали мої книжки в школі. Я пообіцяла прочитати машинопис роману чийогось відсутнього сина. Записки й візитки впихали мені в руки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я повинна буду розпакувати, як заявили мені кілька дітей, до, а не після того, як вони підуть спати. Я обіцяла, потискала руки, цілувала щоки й губи, захоплювалася немовлятами й лоскотала їм щічки, і саме тоді, коли я вже почала думати, з яким задоволенням присіла б де-небудь, я помітила, що розставляють стільці, всі звернені в один бік. Потім Чарлз став плескати в долоні й, перекрикуючи шум, який зовсім не вщухав, оголосив, що перед обідом ще буде дана вистава на мою честь. Прохання до всіх зайняти місця.

Мене підвели до м’якого крісла в першому ряді. Поруч зі мною сидів старий П’єро, який розмовляв із родичем зліва від себе. У кімнаті запала нервова тиша — майже тиша. З кутка долинав збуджений шепіт дітей, якого я вирішила тактовно не помічати. Поки ми чекали, а в мене виявилося, так би мовити, кілька вільних секунд, я озирнулася навкруги й лише тепер по-справжньому усвідомила, що в бібліотеці не було ані книжок, ані стелажів. Ось чому кімната здавалася значно більшою, ніж за моєї пам’яті. Єдиними матеріалами для читання були журнали про життя за містом, що лежали на поличках біля каміна. Після кількох шикань і рипіння чийогось стільця перед нами з’явився хлопчик у чорному плащі, накинутому на плечі. Був він блідий, весь у ластовинні й рудий — безсумнівний Квінсі. Я прикинула, що йому років дев’ять-десять. Тіло було худеньке, тому голова здавалася великою і надавала йому ефірного вигляду. Але тримався він упевнено, обводячи очима кімнату в очікуванні, поки публіка вгамується. Потім нарешті задер вгору ельфоподібне підборіддя, набрав у груди повітря й заговорив чистим, дзвінким дискантом. Я готова була до якоїсь магічної несподіванки, але те, що я почула, мало вже зовсім неземне звучання.

Ось розповідь про легковажну Арабеллу,

Яка втекла з негідником безчельним.

Батьки у розпачі, що первісточка їхня

Дім кидає й от-от назавжди зникне

Без дозволу, а там хвороба вже й нужда чигає,

А в неї ж більше ні копієчки немає.

І раптом вона постала переді мною, ота заклопотана, педантична, примхлива маленька дівчинка, яка все ще лишається живою, бо коли вимогливі глядачі доброзичливо пирснули, почувши «без дозволу», моє бідолашне серце — обурливе марнославство! — аж тьохнуло. Хлопчик декламував зі зворушливою дохідливістю, легесеньким дисонансом було лиш те, що моє покоління назвало б вимовою кокні, хоча сьогодні я вже й не знаю, що має означати «т» з твердим приступом. Я знала, що всі ці слова належать мені, але майже не пам’ятала їх, а зосередитися було важко через наплив стількох питань, стількох почуттів. Де вони знайшли текст, і чи ця неземна впевненість є симптомом цілком інших часів? Я глянула на свого сусіда, П’єро. В руці у нього була хусточка, він промокав нею очі, і я не думаю, що лише з прадідівської гордості за правнука. А ще я підозрювала, що все це була його ідея. Пролог наблизився до своєї розсудливої кульмінації: