Иэн Макьюэн - Спокута

Люк підніс до голови руку й нахмурився. Тихенько сказав:

— Я хочу тебе щось попросити, Толліс.

— Звичайно.

— Ця пов’язка дуже туга. Може, ти трошки її попустиш?

Вона підвелася й глянула згори на його голову. Бинти були намотані так, щоб їх легко можна було зняти. Коли вона обережно потягла за кінчики, він сказав:

— Моя наймолодша сестричка, Анна, пам’ятаєш її? Найгарніша дівчинка в Мілло. На іспиті вона грала маленьку п’єску Дебюссі, таку живу, бадьору. Принаймні, так каже Анна. Вона й зараз звучить у мене в голові. Можливо, ти знаєш її.

Він промугикав кілька незв'язних нот. Вона змотувала бинт.

— Ніхто не знає, звідки в неї такі здібності. Всі інші в нашій родині — абсолютно безнадійні. Коли вона грає, то тримає спину рівненько-рівненько. І ніколи не усміхнеться, поки не дійде до кінця. От тепер уже краще. Я гадаю, що то Анна обслужила тебе, коли ти вперше зайшла в крамничку.

Вона не збиралася зовсім знімати бинт, але коли ослабила його, важка стерильна серветка, яка була під ним, зісковзнула, потягнувши за собою закривавлений тампон. Частини черепа у Люка просто не було. Волосся навкруг відсутньої частини зголили. Під нерівними краями черепа лежала губчата, кривава маса — мозок. Діра була завдовжки декілька дюймів, тяглася від маківки майже до кінчика вуха. Вона підхопила серветку, не давши їй упасти на підлогу, і тримала в руці, чекаючи, поки не минеться нудота. Тільки зараз до неї дійшло, яку непрофесійну дурницю вона зробила. Люк сидів спокійно, чекаючи на неї. Вона роззирнулася по палаті. Ніхто не звертав на них уваги. Вона повернула на місце стерильну серветку, перев’язала бинтом і зав’язала кінчики на бантик. Сівши, знайшла його руку, шукаючи заспокоєння в отому холодному, вогкому потиску.

Люк знову бурмотів щось недоладне.

— Я не курю. Свою пайку я обіцяв Жанно… Подивися, воно там, за столом… тепер попід квітами… кролик почує тебе, дурненька…

Потім слова ринули потоком, і вона вже не встигала за ними. Вловила ще згадку про шкільного вчителя, який був надто суворим, а може, то був якийсь офіцер. Нарешті він затих. Вона обтерла його спітніле обличчя вологим рушником і чекала.

Коли він розплющив очі, то одразу продовжив їхню бесіду, наче й не було ніякої інтерлюдії.

— А як тобі наші багети й пундики?

— Чудові.

— Тому ти й приходила кожного дня.

— Так.

Він замовк, обдумуючи це. Потім обережно запитав, торкаючись делікатної теми:

— А наші круасани?

— Найкращі в Мілло.

Він усміхнувся. Коли він знову заговорив, з глибин горла донісся якийсь рипучий звук, на який вони не звернули уваги.

— Це особливий рецепт мого батька. Все залежить від якості масла.

Він захоплено дивився на неї. Вільною рукою накрив її руки.

— Знаєш, моїй мамі ти дуже подобаєшся, — сказав він.

— Правда?

— Вона говорить про тебе весь час. Вона вважає, що нам слід обвінчатися влітку.

Брайоні не відвела очей. Тепер вона знала, навіщо її сюди послали. Йому важко було ковтати, і крапельки поту збиралися над його бровами, вздовж країв пов’язки й над верхньою губою. Вона витерла їх і вже збиралася напоїти його, коли він запитав;

— Ти кохаєш мене?

Вона секунду вагалася.

— Так.

Інша відповідь була немислима. А крім того, вона в цю мить справді кохала його. Він був чудовим хлопцем, який опинився далеко від своєї родини — і повинен був померти.

Вона дала йому напитися. Коли вона знову витирала йому обличчя, він запитав:

— Ти бувала на Кос-де-Ларзак?

— Ні. Ніколи там не була.

Проте він не став обіцяти, що повезе її туди. Відвернув натомість голову до подушки й невдовзі вже бурмотів оті свої нерозбірливі уривки речень. І продовжував міцно стискати її руку, наче був свідомий її присутності.

Коли свідомість знову прояснилася, він повернув до неї голову.

— Ти ж іще не йдеш?

— Звичайно, ні. Я побуду з тобою.

— Толліс…

Все ще усміхаючись, він напівприплющив очі. І раптом тіло його сіпнулося вгору, наче вражене електричним струмом. Він приголомшено дивився на Брайоні, розкривши рота. Потім похилився вперед, наче кидаючись на неї. Вона підхопилася зі стільця, щоб не дати йому впасти на підлогу. Однією рукою він усе ще тримав її руки, а другою обійняв за шию. Лобом вперся їй у плече, щокою притулився до її щоки. Вона перелякалася, що стерильна серветка зісковзне з його голови. Подумала, що не втримає його тіло, таке важке, і не витримає ще раз вигляду його рани. Рипучий звук, що добувався з глибин його горла, бринів у її вусі. Мало не падаючи, вона опустила його на ліжко й знову сперла на подушки.