Иэн Макьюэн - Спокута

Сесилія обхопила прохолодну порцеляну обома руками і, стоячи на одній нозі, другою потягла на себе засклені двері, відчиняючи їх ширше. Коли вона вийшла на яскраве світло, запах нагрітого каменю огорнув її, наче дружні обійми. Дві ластівки кружляли над фонтаном, а з густого мороку величезного ліванського кедра линув у повітрі спів вівчарика. Квіти колихалися під легеньким вітерцем, лоскочучи їй обличчя, поки вона переходила терасу й обережно спускалася трьома пощербленими сходинками на посипану гравієм доріжку. Робі рвучко обернувся, почувши її кроки.

— Я замислився… — почав він виправдовуватись.

— Може, скрутиш мені оту свою більшовицьку цигарку?

Він викинув ту, що курив, підняв бляшанку, яка лежала на кинутому на газон піджаку, й пішов разом із нею до фонтана. Якийсь час вони мовчали.

— Чудовий день, — сказала вона нарешті, зітхнувши.

Він дивився на неї з якоюсь збентеженою підозрою. Щось між ними відбувалося, і навіть вона мала визнати, що банальні слова про погоду прозвучали фальшиво.

— Як «Клариса»? — Він дивився на свої пальці, що скручували цигарку.

— Нудна.

— Не варто так говорити.

— Мені хочеться, щоб вона вже доп’яла свого.

— Допне. І далі буде цікавіше.

Вони уповільнили кроки, потім зупинилися, щоб він міг нарешті покінчити з самокруткою.

— Я б радше переключилася на Філдінга, — сказала вона.

Вона відчула, що сказала якусь дурницю. Робі дивився вбік, понад парком і коровами, на дубовий гай, що обрамлював долину, якою текла річка, гай, яким вона пробігла вранці. Він міг думати, що вона говорить із ним якоюсь закодованою мовою, натякаючи на свою схильність до повнокровного й чуттєвого. Це, звичайно, не так, і їй було незручно, але вона не знала, як переконати його. Подумала, що їй подобаються його очі, поєднання жовтих і зелених цяточок, які були ще виразнішими в сонячному світлі. І їй подобалося, що він такий високий. У чоловіка це цікаве поєднання — розум і великі розміри. Сесилія взяла цигарку, а він подав їй вогню.

— Я розумію, про що ти говориш, — сказав він, поки вони неквапно пройшли останні кілька метрів до фонтана. — У Філдінгові більше життя, але він часто буває психологічно грубішим порівняно з Ричардсоном.

Вона поставила вазу біля нерівних сходинок, які піднімалися до кам’яної чаші фонтана. Чого б їй хотілося найменше — це починати дилетантські дебати про літературу вісімнадцятого сторіччя. Вона зовсім не вважала, що Філдінг грубіший або що Ричардсон — тонкий психолог, але не збиралася встрявати — захищати, визначати, нападати. Вона стомилася від цього, а Робі в суперечках бував упертим. Натомість вона сказала:

— Леон приїздить сьогодні, знаєш?

— Я чув. Це чудово.

— Він привезе приятеля, отого Пола Маршала.

— Шоколадного мільйонера? О Господи! А ти готуєш для нього квіти!

Вона усміхнулася. Він вдає, що ревнує, аби насправді приховати це? Вона перестала розуміти його. Вони втратили контакт у Кембриджі. Це було надто обтяжливо й не залишало часу для чогось іншого. Вона поміняла тему.

— Старий каже, ти збираєшся стати лікарем?

— Я думаю про це.

— Тобі, мабуть, подобається студентське життя.

Він знову відвів погляд, цього разу всього лиш на мить, а коли обернувся до неї, їй здалося, що вона помітила якесь роздратування. Невже він почув поблажливість у її тоні? Вона знову побачила його очі, жовті й зелені цяточки, наче скляна дитяча кулька. Коли він заговорив, тон його був на диво погідний.

— Я знаю, тобі воно ніколи не подобалося, Сі. Але як ще можна стати лікарем?

— Про це я й кажу. Ще шість років. Навіщо?

Він не образився. Це вона тлумачила все по-своєму, надто нервувалася в його присутності й була на себе зла. Він же поставився до її запитання серйозно.

— Ніхто не спішить пропонувати мені роботу дизайнера ландшафтів. Я не хочу викладати, не збираюся йти на державну службу. А медицина мені цікава… — Він замовк, наче йому щось спало на думку. — Слухай, ми узгодили, що я поверну твоєму батькові гроші. Це домовлено.

— Я зовсім не це мала на увазі.

Її здивувало, що він подумав, ніби вона порушує питання грошей. Це з його боку невеликодушно. Її батько все життя субсидував освіту Робі. Хіба хтось коли-небудь заперечував? Їй здавалося, що вона вигадує, але фактично вона має рацію — поведінка Робі останнім часом дещо дратувала. Він при кожній нагоді намагається поставити її в дурне становище. Два дні тому він подзвонив біля головного входу — вже саме по собі дивно, бо в нього завжди був вільний доступ у дім. Коли її покликали вниз, він, не заходячи в дім, гучним, безбарвним голосом запитав, чи не міг би він позичити книжку. Поллі саме мила у вестибюлі підлогу, стоячи на колінах. Робі влаштував справжній спектакль, коли скидав черевики, які зовсім не були брудними, потім, наче пригадавши, зняв ще й шкарпетки, потім навшпиньках, з комічно надмірною обережністю пройшов по вогкій підлозі. Він свідомо робив усе, щоб тримати її на відстані. Грав роль сина прибиральниці, якого прислали у великий дім із дорученням. Вони разом пішли в бібліотеку, а коли він знайшов собі книжку, вона запропонувала йому випити кави. Як же він прикидався, коли так панічно відмовлявся, — він же ж був чи не найбільш самовпевненим серед відомих їй людей. Вона знала, що з неї посміялися. Діставши рішучу відмову, вона покинула кімнату, побігла до себе нагору, вляглася на ліжку з «Кларисою» й читала, не розуміючи жодного слова, лиш відчуваючи, як зростають у ній роздратованість і розгубленість. З неї посміялися, а може, покарали її — вона не знала, що гірше. Покарана за те, що належала до іншого гурту в Кембриджі, за те, що мати в неї не прибиральниця; висміяна за свій вбогенький ступінь бакалавра — і не має значення, що там зовсім не рвуться присуджувати ступені жінкам.