Зореслава Шкіряк-Нижник - Дівчинка - дівчина - жінка - мати

Розмаїття клінічних ознак СНІДу значно затруднює діагностику хвороби. Все ж, Всесвітня Організація Охорони Здоров'я (ВООЗ) знайшла можливим визначити основні ознаки хвороби, що дають підставу запідозрити СНІД, а саме: втрату ваги на 10 % і більше, тривалий, до місяця і довше пронос, періодичне тривале підвищення температури тіла до 38–39°, збільшення лімфатичних вузлів. Дещо рідше початковими проявами хвороби є стійкий, тривалий кашель, шкірні висипи і рецидивуючий герпес на слизових.

В умовах відсутності специфічних ефективних засобів профілактики і лікування цього вкрай небезпечного захворювання важливого значення набувають заходи по неспецифічному запобіганню хвороби, перш за все — культура і гігієна сексуальних відносин. Треба пам'ятати, що гаранта лікування СНІДу поки що не існує, гарант запобігання ж — сама людина, її спосіб життя.

Чи є нестримна пристрасть і дружнє ставлення до людини іншої статі принципово різними феноменами чи аспектами одного і того ж природного процесу? Що лежить в основі закоханості і чим визначається вибір об'єкту кохання? Які індивідуально-особові й ситуаційні фактори сприяють виникненню і підтримці або ж згасанню закоханості? Як змінюються співвідношення і значення цих факторів у залежності від тривалості парного союзу? Ці питання давно і постійно хвилюють людство.

Розпочнемо ж розмову з природи любовної пристрасті. Поети і філософи з незапам'ятних часів наголошують на її ірраціональність, сліпоту, безроздумливість. Американські психологи. Е. Бершанд та Е. Уолстер сформулювали двоступеневу модель любовної пристрасті, першу ступінь якої складає фізіологічне збудження, а другу вважають як визначення свого стану* Закоханість не завжди пов'язана з сек-суально-еротичним бажанням. Деякі психологи вважають що в основі закоханості лежить процес, тотожний імприн-тінгу: на певній генетично зумовленій стадії розвитку організму у нього формується готовність до сприймання і запам'ятовування (фіксації) певного образу, який надалі стає для нього обов'язковим еталоном і викликає потребу мати саме такого, а не іншого партнера. Однак для людини сексуальне бажання не є щось однозначне, його сила і емоційна тональність залежать від численних психологічних, фізіологічних та міжособових, соціальних і культурних факторів.

Сексуальна активність подружжя залежить не тільки від статевої збудливості, а й від того, яку цінність вони приносять, як і наскільки прикрашають життя разом з іншими формами саморегуляції організму (труд, спілкування, духовний світ і ін.). Жонаті та заміжні почувають себе набагато впевненішими і щасливішими, ніж холостяки, а ті, що мають дітей, — значно переконанішими і добрішими, ніж бездітні.

Поєднання фізичної та духовної близькості гармонує. Емоційні реакції закоханих підвищують їх симпатію, що одразу відбивається і на їх сексуальній сфері.

Шлюб — це не просто взаємні обмеження і взаємні обов'язки. Тісний фізичний контакт сприяє навіть синхронізації, гармонії фізіологічних процесів подружжя — температури тіла, частоти серцебиття, гормональних циклів, аж до того, що вершина рівня статевого гормону в крові чоловіка наступає паралельно з таким у дружини, що, як визнано, сприяє також синхронізації їх еротичних бажань.

Проблема особливих тілесних еманацій, що невидимі для навколишніх, але які добре уловлюються близькими людьми і тими, хто має дар особливої чутливості, сьогодні актуальна. Подружжю, як і окремій особі, притаманна духовна і психоемоційна індивідуальність, єдність яких не обмежується сексуальною сферою. Суттєвим фактором благополучного щасливого тривалого шлюбу є автономія чоловіка і жінки як окремих особливостей, можливість і у шлюбі проявляти свою індивідуальність.

Абсолютні критерії сумісності та успіху в шлюбі поза конкретною сім'єю, по суті, не мають практичного сенсу.

Серед сексуальних дисгармоній, які можуть розхитати шлюб, головна роль належить функційним розладам. Недостатня сексуальна культура, ігнорування потреб та діапазону намагань кожного з подружжя, монотонність сексуального життя, стереотипи статевих відношень у сім'ї породжують розлади, які (за афористичним визначенням А. І. Бєлкіна: «Імпотенція — це хвороба двох») перш за все є результатом міжособових відношень пари.

Діти реагують на розлучення батьків по-різному, в залежності від віку. У 3—6-річному віці розлучення викликає у них почуття вини і самознищення, у 7–8 — частіше почуття образи і злості, особливо на адресу батька, а в 10–11 років вони самі почувають себе ображеними та залишеними обома батьками. Тільки в 13–15 років переживання розпаду сім'ї супроводжуються адекватним розумінням причини розлучення і свого відношення з батьками.