Jerome Jerome - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) = Three Men in a Boat (to Say Nothing of the Dog)

Перша велика хвиля, накотившись, підхоплює мене й садовить з усього розмаху на каменюку, навмисне покладену там. Не встигаю я вигукнути «Ох!» і збагнути, що сталось, як хвиля вертається й тягне мене із собою в чисте море. Я починаю шалено рватись до берега, і думаю, що більш не побачу своїх рідних і друзів, і шкодую, що в дитинстві так знущався з меншої сестри. Саме коли я вже прощаюся з білим світом, хвиля втікає і лишає мене розпростертого, мов медуза, на піску. Я підводжусь, озираюся й бачу, що там, де я так відчайдушно боровся за своє життя, усього по коліна води. Я дибаю назад, одягаюсь і йду додому, де мушу вдавати, ніби купання було для мене бозна-якою насолодою.

Ось і тепер ми всі міркували так, ніби збираємося щоранку подовгу плавати. Джордж розписував, як приємно прокинутись у човні свіжим ранком і поринути в чисту, прозору воду. Гарріс сказав, що ніщо так не збуджує апетиту, як купання перед сніданком. Принаймні йому таке купання завжди додавало апетиту. Джордж тоді зауважив, що як Гарріс після купання їстиме ще більше, ніж звичайно, то він, Джордж тобто, взагалі не згоден, щоб Гарріс купався. Мовляв, і так це досить важка робота – везти човном проти течії стільки харчів, як потрібно Гаррісові.

Тоді я почав доводити Джорджеві, що куди приємніше мати Гарріса в човні чистого й свіжого, навіть якщо задля цього треба везти зайвих кількасот фунтів провізії. Глянувши на справу із цієї точки зору, Джордж зняв своє заперечення проти Гаррісового купання.

Урешті-решт ми вирішили взяти три купальні рушники, щоб не чекати один одного.

Щодо одежі Джордж сказав, що досить буде взяти по два фланелевих костюми, бо ми можемо самі прати їх у річці, коли забрудняться. Ми його спитали, чи він коли пробував прати фланелевий костюм у річці, і він відповів:

– Та ні, сам не пробував… але я знаю людей, що пробували, і вони казали, що це досить легке діло.

І ми з Гаррісом, як наївні діти, повірили, ніби він знає що говорить, і ніби троє порядних молодиків, які ще не здобули ні високого суспільного становища і впливу, ні досвіду в пранні, справді зуміють за допомогою бруска мила чисто випрати в річці Темзі свої сорочки і штани.

Згодом, коли було вже запізно, ми пересвідчилися, що Джордж – жалюгідний брехун і що він, очевидно, нічогісінько не тямив у пранні. Якби ви побачили нашу одежу після… але, як люблять висловлюватись автори дешевих детективних романів, ми забігаємо наперед.

Джордж наполіг, щоб ми взяли по переміні білизни й чимбільше шкарпеток на той випадок, коли човен перекинеться й доведеться переодягатись; а також чимбільше носовичків, щоб було чим усе витирати, і міцні шкіряні черевики на додачу до гумових веслярських – знов таки на той випадок, якщо перекинемось.

The food question – Objections to paraffin oil as an atmosphere – Advantages of cheese as a travelling companion – A married woman deserts her home – Further provision far getting upset – I pack – Cussedness of tooth-brushes – George and Harris pack – Awful behaviour of Montmorency – We retire to rest.

Then we discussed the food question. George said:

“Begin with breakfast.” (George is so practical.) “Now for breakfast we shall want a frying-pan” – (Harris said it was indigestible; but we merely urged him not to be an ass, and George went on) – “a tea-pot and a kettle, and a methylated spirit stove.”

“No oil,” said George, with a significant look; and Harris and I agreed.

We had taken up an oil-stove once, but “never again.” It had been like living in an oil-shop that week. It oozed. I never saw such a thing as paraffin oil is to ooze. We kept it in the nose of the boat, and, from there, it oozed down to the rudder, impregnating the whole boat and everything in it on its way, and it oozed over the river, and saturated the scenery and spoilt the atmosphere. Sometimes a westerly oily wind blew, and at other times an easterly oily wind, and sometimes it blew a northerly oily wind, and maybe a southerly oily wind; but whether it came from the Arctic snows, or was raised in the waste of the desert sands, it came alike to us laden with the fragrance of paraffin oil.

And that oil oozed up and ruined the sunset; and as for the moonbeams, they positively reeked of paraffin.

We tried to get away from it at Marlow. We left the boat by the bridge, and took a walk through the town to escape it, but it followed us. The whole town was full of oil. We passed through the churchyard, and it seemed as if the people had been buried in oil. The High Street stunk of oil; we wondered how people could live in it. And we walked miles upon miles out Birmingham way; but it was no use, the country was steeped in oil.

At the end of that trip we met together at midnight in a lonely field, under a blasted oak, and took an awful oath (we had been swearing for a whole week about the thing in an ordinary, middleclass way, but this was a swell affair) – an awful oath never to take paraffin oil with us in a boat again – except, of course, in case of sickness.

Therefore, in the present instance, we confined ourselves to methylated spirit. Even that is bad enough. You get methylated pie and methylated cake. But methylated spirit is more wholesome when taken into the system in large quantities than paraffin oil.

For other breakfast things, George suggested eggs and bacon, which were easy to cook, cold meat, tea, bread and butter, and jam. For lunch, he said, we could have biscuits, cold meat, bread and butter, and jam – but no cheese. Cheese, like oil, makes too much of itself. It wants the whole boat to itself. It goes through the hamper, and gives a cheesy flavour to everything else there. You can’t tell whether you are eating apple-pie or German sausage, or strawberries and cream. It all seems cheese. There is too much odour about cheese.