Едґар По - Сфінкс

Під час жахливого владарювання холери в Нью-Йорку я прийняв від одного мого родича запрошення побути з ним два тижні в безлюдному затишку його cottage ornee [1] Цяцькованого котеджу (фр. ). на берегах Гудзону. Нас тут зусебіч оточували звичайні засоби літніх розваг, і як би ми тішилися, блукаючи навмання лісами, малюючи, катаючись на човні, рибалячи, купаючись, музикуючи та читаючи книжки, як приємно збули б ми час, коли б не щоранкові страшні вісті з многолюдного міста. Ані дня не минало, котрий не приніс би нам звістки про кончину кого-небудь із наших знайомих. Фатальна згуба набирала розмаху та сили, і ми навчилися очікувати щоденно: кого з друзів утратимо сьогодні? Ми вже тремтіли при наближенні будь-кого, хто міг нести новину. Навіть сам вітер з півдня, видавалося нам, дихав смертю. Ці невідступні думки паралізували, ба навіть цілковито заполонили мою душу. Я не міг ані говорити, ані думати, ані мріяти про будь-що інше. Мій господар був не такої легко збудливої вдачі, як я, і, дарма що сам був опечалений вельми, всіляко намагався підтримати мій дух. Ніяка мана нездатна була обманути, ніяка мара – обмарити бодай на хвилину його багатий філософічний розум. Він досить жваво відгукувався на матеріальні прояви того жаху, але зловісні тіні не ранили його душі своїми крильми.

Його зусилля вирвати мене з того стану ненормальної понурості, в який я впав, не досягали мети, і то значною мірою завдяки певного роду книжкам, що їх я вишукав у його бібліотеці. А то були такі книжки, що спонукали проростати всяке сім'я спадкової забобонності, що досі дрімало собі в моїх грудях. Господар не знав, чого я начитався, і часто ніяк не міг збагнути, що саме так тяжко вразило мою уяву.

Найулюбленішою моєю темою була народна віра в прикмети й знамення – і цю віру, саме на цьому відтинку мого життя, я ладен був досить рішуче захищати. Про це ми подовгу й завзято сперечалися: він обстоював цілковиту безпідставність віри в подібні речі, а я доводив, що таке масове почування, виникаючи зовсім раптово – себто, без очевидних слідів будь-чиєї підказки, – має в собі непомильні проблиски істини, а тому до нього слід ставитися з великою повагою.

Річ у тім, що невдовзі, по моєму прибуттю до котеджу, зі мною сталася настільки нез'ясовна й до того схожа на знамення пригода, що хто б не вибачив мені за те, що я добачив у ній якусь призвістку. Пригода так вразила і заразом так збентежила й приголомшила мене, що збігло чимало днів, перш ніж я надумався і зважився розповісти про цей випадок моєму другові.

Надвечір незвичайно спекотного дня я з книжкою в руках сидів біля розчиненого вікна, з якого відкривався, ген поза довгими лініями річкових берегів, вид на далеку гору, що в неї ближчий до мене схил був оголений, обезліснений так званим земляним зсувом. Думки мої вже давно блукали між книжкою, що лежала переді мною, і мороком та спустошенням великого міста, розташованого неподалік. Коли я відірвався від сторінки, мій погляд упав на голий схил гори й на якусь річ – ні, на якусь живу потвору бридкострашної будови; те створіння дуже швидко злетіло від вершини до підніжжя гори й щезло в густому лісі. Першої миті, коли воно трапило мені на очі, мені подумалось, чи не збожеволів я часом або принаймні чи не приверзлося це мені, й не одна хвилина збігла, поки я зумів переконати себе, що я не збожеволів і не марю. Одначе боюсь, що тому, хто читатиме мій опис того монстра (якого я бачив цілком виразно й спостерігав зосереджено весь час, скільки він рухався у мене на виду), буде ще трудніше, ніж мені, повірити в такі речі.

Намагаючись визначити розміри тієї істоти, порівнюючи з товщиною дерев, повз які вона пролітала (кілька лісових велетнів, що їх обминула люта стихія земляного зсуву), я виснував: вона набагато більша за будь-який із нині існуючих лінійних кораблів. Кажу про лінійні кораблі, бо на це порівняння мене наштовхнули обриси потвори: корпус одного з наших сімдесяти чотирьох лінкорів може дати досить стерпне уявлення про її загальну будову. Щелепи тієї тварюки містилися на кінці хоботища завдовжки шістдесят чи й вісімдесят футів, а завтовшки з тіло звичайного слона. Біля основи того хобота кошлатилась незмірна купа чорної вовни – більше, ніж можна б настригти з двох десятків буйволів, а з тієї вовни стирчали, закручені вниз і на боки, два лискучі ікла, страшенно схожі на вепрячі, тільки незрівнянно більші розмірами.