Джейн Остин - Гордість і упередження і зомбі

На довершення такого схвального портрета Елізабет розповіла, що містер Дарсі з власної волі зробив для Лідії. Батько вислухав її з подивом.

— Ото вже вечір, сповнений чудес! Отже, це Дарсі і гроші дав, і борги сплатив, і скалічив того типа? От і добре, він заощадив мені на коштах і гризотах. Якби за цим стояв твій дядько, то я мусив би йому відшкодувати збитки — і зробив би це. А ось закохані чоловіки завжди стоять на своєму. Завтра я запропоную йому гроші, а він бушуватиме і запевнятиме, що закоханий у тебе — й на тім усе.

Тоді батько згадав, як Елізабет знітилася, коли він зачитав їй лист полковника Фіцвільяма. Трохи покепкувавши над нею, він нарешті відпустив доньку, додавши:

— Якщо хтось прийде свататися до Мері чи Кітті, скажи, хай іде просто до мене, поки випала вільна часина.

В Елізабет мов тягар з душі звалився. Помедитувавши півгодини у своїй кімнаті, вона нарешті зібралася і спустилася до товариства. Хвилювання було надто свіже в пам’яті, тож на зміну сум’яттю ще не прийшла радість. Вечір минув відносно спокійно. Загрози вже були позаду, але вона ще не звикла до спокою й легкості.

Коли мати піднялася вночі у спальню, Елізабет пішла за нею й повідомила важливі новини. Звістка мов громом уразила місіс Беннет: спершу вона скам’яніла й не могла видушити з себе ні слова. Вона не одразу й зрозуміла, про що йдеться, а коли нарешті почала приходити до тями, то завовтузилася у своєму кріслі, стала зводитися, знов сідати і хреститися.

— Боже мій! Боже благослови! Подумати тільки! От тобі й на! Містер Дарсі — хто б міг подумати? Та невже? Ой, моя мила Ліззі! Яке на тебе чекає розкішне і багате життя! А гроші на прикраси, а коштовності, а карети! Джейн до тебе не дотягуватиме — годі й порівнювати! Я така задоволена, така рада. І такий чарівний чоловік! Такий красень! Такий високий! О люба моя Ліззі! Вибач, що раніше він мені так не подобався. Сподіваюся, він заплющить на це очі. Люба, люба Ліззі. Будинок у Лондоні! Життя у розкошах! Три доньки вийшли заміж! Десять тисяч на рік чи, може, й більше! Мов у Бога за пазухою! І особливий дозвіл — ти вийдеш заміж за особливим дозволом. Мила моя, скажи, які страви любить містер Дарсі, і я накажу, щоб їх завтра приготували.

Нічого доброго це не віщувало; мить, коли її мати зустрінеться з цим джентльменом, обіцяла бути жахливою. Елізабет, утім, виявила, що на його відданій любові та згоді рідних її мрії не закінчилися: вона мріяла про мир у всій Англії, схвалення родичів містера Дарсі й про матір, з якою б мала бодай щось спільне. Проте наступний день минув значно краще, ніж вона очікувала. На щастя, місіс Беннет так знітилася перед майбутнім зятем, що не зважилася з ним заговорити, лише наливала йому чай і струшувала крихти з його штанів.

Елізабет потішилася, зауваживши, що батько намагається познайомитися з Дарсі ближче. Незабаром містер Беннет її запевнив, що той зростає в його очах щогодини.

— Я шаную всіх трьох своїх зятів, — сказав він із хитрою усмішкою, — хоча мій улюбленець, напевно, Вікгем, бо він найменше метушиться.

НЕЗАБАРОМ ДО ЕЛІЗАБЕТ повернулася її звична грайливість, і вона попросила містера Дарсі пояснити, як він у неї закохався. — З чого все почалося? Далі все, звісно, йшло як по маслу, ось тільки не можу уявити, що поклало цьому початок?

— Я не можу згадати точну годину, місце, погляд чи слова, з яких усе почалося. Це було так давно. Я навіть не одразу зрозумів, що ступив на цей шлях.

— Напевно, ви полюбили мене не за красу й не за вправність у боях, бо тут ми рівні. Що ж до манер, то моя поведінка з вами завжди межувала з грубістю і я говорила з вами лише для того, щоб заподіяти якусь кривду. Будьмо чесні: вам припало до смаку моє зухвальство?

— Ваш гострий розум.

— Назвімо це зухвальством, адже це саме воно й було. Ви просто стомилися від шанобливої люб’язності й улесливої уваги. Ви зневажали жінок, усі вчинки, погляди й думки яких були скеровані тільки на те, щоб здобути ваше схвалення. Я зацікавила вас лише тому, що була не схожа на них. Я знала, як це — стояти над мертвим ворогом, як це — розмалювати обличчя й руки ще теплою кров’ю і волати до небес, благаючи, та ні, вимагаючи, аби Бог послав ще ворогів, яких я могла б здолати. Шляхетні панянки, які так старанно до вас залицялися, цієї втіхи не знали, а отже, не могли вам запропонувати справдешнього щастя. Ось я й сама все пояснила — коли все як слід зважити, пояснення видається цілком розумним. Звісно, нічого доброго про мене ви не знали. Але хто ж про таке замислюється, коли закохується?