Олег Чорногуз - Претенденти на папаху

— Бонжур, мадам! — Елегантно вклонившись Ядвізі, попросив пробачення і додав: — Я на айн мінута, Ядвіго!

— Покидьок, — виплюнула морозиво матуся Карапєт. — Чергову дівку пригріваєш?

— Євдокіє Капітонівно, — спробував посміхнутися Сідалковський, відчувши, як з-під його ніг вислизає земля.

— Я тобі не Євдокія Капітонівна, паразит! Не підходь, бо кричати буду!.. Знову шукаєш легковажних і довірливих? Покидьок, зараза і вообще негодяй. Ще одну намагаєшся обдурити? Батько двох дітей!..

— Будьте справедливі, як суд! — лагідно мовив Сідалковський.

— Як суд?! Який суд?.. Той, що ти купив?!

— Хто то є? — розгубилась Ядвіга, помітивши, що навколо них уже почали збиратися цікаві.

— А він тобі скаже? Ти мене, доню, спитай. Я тобі відповім. Це мій зятьок. А я його теща, хоч мені в цьому й стидно признатися.

— Євграф! — Капітульська підійшла ближче. — Що то є?

Сідалковський у відповідь тільки постукав підошвою черевика по бруківці, ніби хотів пересвідчитися, чи вона там ще лежить. Крити не було чим. Козирі щезли, як світлий горизонт майбутнього на такому далекому і щойно такому близькому обрії.

— Мовчиш?! Здачі нічим давать? Паразит, негодяй і вообще проходимець!

— Мадам, — спрепенувся Сідалковський і зробив рішучий крок уперед.

«Йду ва-банк!» — промайнуло в голові. Карапєт відчула в його погляді загрозу і боязко відступила.

— Не підходь, бо кричати буду! Не підходь, паразит!

— Мадам, — повторив Сідалковський.

— Я тобі не мадам! Я уже твоя мамаша. Може, ти ще й не знаєш цього…

Він побілів, і його обличчя враз набрало блідого аристократичного вигляду.

— Ви прийшли сюди мені про це особисто повідомити? Але ви помилилися адресою: це не Бессарабка, мадам. Це Володимирська гірка.

— Обласний суд — не районний, — примружила очі матуся Карапєт. — Сьогодні тобі встановили батьківство і присудили аліменти! — Вона повернулася до Капітульської:— А тобі, певне, казав, що нежонатий… Чи не так?

Капітульська похитнулась, відступила назад, ніби хотіла востаннє зазирнути у його такі лагідні й такі безневинні очі.

— Таке се ля ві,— знизав плечима Сідалковський. — Спочатку впіймав птаха, а тепер — облизня.

— Ти є негідник, — тихо мовила Ядвіга. — Справжній негідник! Ось чому ти так поспішав до Варшави!

— До Ліверпуля, Ядзю, до Ліверпуля!

— Ти є оббріхувач. То я зрозуміла ще у Вапнярці, коли ти вночі, як крадій, міняв табличку на могилі матері. То я все зрозуміла ще тоді, але… але… хотілося вірити, що…

— Ядзю! Тільки без міжнародних ускладнень і сліз!

— Ти є негідник, негідник! Блазень і… — Її голубі очі наповнилися вологою і геть затопили блакитні озерця, як це часто трапляється напровесні після несподіваної повені.

Ядвіга повернулася і, навіть не оглянувшись, побігла вниз до Хрещатика. Сідалковський через плече кинув їй услід прощальний погляд, повний смутку і болючого щему. На душі стало порожньо і байдуже.

— А ля Європа, мадам! Ви сьогодні перекреслили моє життя. Я вас зараз розчавлю, як озерну жабу-зелепуху…

Признайтесь, що все те, що ви сказали, брехня!..

— Не брехня, Сідалковський, не брехня. Вчора був обласний суд! Не підходь до мене… Обласний розібрався, що й до чого… Обласний не купиш…

Сідалковський, криво посміхаючись, опустився ще на один камінь нижче.

— Мадам, сьогодні суд не купується! Не ті часи! Сьогодні у світі є інші дивіденди. — Він раптом згадав Веніаміна Олександровича Жереха. — Сильніші від грошей…

— Від грошей нічого сильнішого нема. Я знаю, — заперечила Карапєт. — Ти мені баки не забивай, і вообще…

— Я не забиваю, мадам, але прошу дослухати моє останнє слово, якого мені на цьому суді не дали сказати. Останнє, прощальне, мадам… Наберіться мужності й терпіння, — Сідалковський цієї хвилини ще вірив у силу Жерехових зв'язків. — Гроші — то ніщо! Гроші— то папірці! Є щось сильніше від грошей! Сильніше — і таке, знаєте, невидиме. Як марево на сірому обрії. Воно ледь-ледь мерехтить на сонці… Це Блат, мадам! Його величність Блат! Блат — понад усе! Блат — вище честі й совісті! Запам'ятайте це, мадам! Це так само корисно і так само небезпечно, як літати на саморобних лайнерах. Те і те тримається в повітрі! А все решта — міраж, фата моргана! Таке се ля ві, мадам. А тепер гуд бай, як кажуть на Темзі!

Сідалковський повернувся, востаннє демонструючи матусі Карапєт свій зразковий профіль. Хоча в душі його уже панував той настрій, який, мабуть, був тільки в Наполеона після битви при Ватерлоо, він ще не втрачав надії. «У резерві є Жерех і дядя Філя на чорний день», — заспокоїв він сам себе, прямуючи до найближчого ресторану, звідки й збирався негайно зателефонувати Веніамінові Олександровичу. Небо висіло над ним безхмарне, по-весняному тепло пригрівало сонце. Сідалковський пройшов повз «чортове колесо», що почало цього року свої перші оберти, і, вискочивши на підніжку тролейбуса, помчав в улюблений Жерехом ресторан «Лейпціг».