Олег Чорногуз - Претенденти на папаху

— Ти себе відносиш до кращих представників?

— А ви підніміться й погляньте в дзеркало. Тільки станьте поруч зі мною…

— Ти такий, як і я. Тільки ще, може, гірший…

— Це з якого боку дивитися?

— З якого хочеш. У тебе ж не обличчя, а маска. Ти вмієш чекати… Ти йдеш до своєї мети, по дорозі розгортаючи кущі троянд.

— Ветеринарна освіта — і таке мислення! Не спішіть, Грак. Я візьму записника. Мені хочеться записати вашу останню фразу…

— Не блазнюй… Моя ж дорога не встелена трояндами…

— Я знаю. Перед особняком Чудловського — дорога з гравію… І тому ви збираєтесь залишити це миле, хоч і трохи задовге для вас, створіннячко. Зося ж звикла до вас… Вона вас обожнює і думає, що ви такий же гарний, як і всі.

— Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський. То вони тобі такі здалеку здаються… Пізнав би ти їх поближче…

— І це ви кажете мені, Грак? Мені, в якого щойно переписували «Пам'ятку»?

— Тобі, тобі! Коли б ти їх знав, то сьогодні б тебе втретє не тягли до суду…

Цього разу Грак ударив козирним тузом. Сідалковському не було чим крити. Він згадав Антонію, поїздку в лікарню до Клавдія Миколайовича.

— Це глупо, Сідалковський, — казала вона йому. — Якщо ви не поїдете зі мною до мого чоловіка — я це розціню як боягузство…

— Ви натякаєте на моє нахабство? Нахабства мені не позичать… Але й тверезості теж…

— Ми до лікарні поїдемо разом, — наказала Антонія. — Ви до нього підете перший. Ось вам кульок. Тут для нього передача від вас. А потім прийду я. Ось для нього друга передача. Тут самі лиш травки. Він просив принести травок…

«Мабуть, я й справді жінок не знаю, — подумав Сідалковський. — Скільки їх пізнаєш, стільки ж відкриваєш».

— Я вас прошу, поїхали разом. Присвятіть мені цей день, Сідалковський…

— Що ж, я викидаю білий прапор, але повірте, коли ваш чоловік гляне на мої фізичні дані, а потім уявить, що нам потрібно буде разом з вами йти додому, він одразу відчує себе круглим сиротою. Боюсь, після цього його не скоро випишуть із лікарні. Чи вам тільки цього й треба?

— А вам, Сідалковський?

Після лікарні вони й справді пішли додому разом, хоч Клавдій Миколайович намагався трохи затримати Сідалковського. Його ніби цікавили справи «Фіндіпошу». Сідалковський затримався. Вони довго ходили білими алеями саду навколо лікарні для вчених, Євграф добряче промерз, тож охоче поїхав до Хлівнюка додому з Антонією, яка стала йому того дня і за перину, й за електрокамін, хоча сама нагрівалася не за допомогою електроструму.

— У вас чудовий чоловік, Антоніє,— казав він їй тоді.— Боже, як він вас любить! Я не Ховрашкевич — у жінках погано розбираюсь, — ламався він перед нею. — Скажіть, для чого ви його зраджуєте? Я ж вам стільки тепла й ласки не даю. Тим більше — після прогулянки по саду з вашим чоловіком…

— Я не люблю його. Набрид він мені. Я просто із себе виходжу, коли щовечора чую оте його: «Йди сюди, моя Мацунько!»

— Фу! Такий ротик, з такими пухкенькими губками — і такі слова… Не розчаровуйте мене, Антоніє. Мені тоді доведеться теж ставати, як кажуть моряки, в сухдок.

— Ви — інша справа, Сідалковський.

— На вашому місці, Антоніє, будь-яка жінка молилася б на такого чоловіка, як у вас…

— Ви справді не розумієте жінок, Сідалковський.

— Додайте, гарних жінок…

Євграф важко зітхнув. Глянув на пінгвінячий ніс Грака:

— Ще кави, Євмене Миколайовичу?

— У мене печінка від кави болить.

— То від горілки. І що у вас тільки не болить, Грак? Ви мені нагадуєте нову поліклініку у щойно відкритому районі: приміщення є, а хвороб не лікують за браком лікарів, бо ті не поспішають на околицю міста. У вас такий молодий вік, а так багато застарілих хвороб. А як ваша автомашина?

— Автомашина — як жінка, — відповів Грак. — На ній треба постійно їздити, щоб не псувалася. А вона стоїть, іржавіє під бузиною.

— Фу, Грак! — скривився Сідалковський. — Вас навіть тюрма не виправила.

— По-перше, я сидів не в тюрмі, а по-друге, тюрма нікого не виправляє, а калічить…

— Якщо судити по вас, то ви таки маєте рацію… Ну-ну, як каже Стратон Стратонович. Ви вже на мене не ображайтесь. Підемо, Євмене Миколайовичу. Нам пора в суд!

— Не нам пора, а тобі пора! Я ще не доріс до такого…

— Ви без компліментів не можете…

— Пішов ти… Євграф обернувся:

— Жах! Квіт сучасної інтелігенції — і такі висловлювання. Ви у своєму мисленні простий, як сірник. Але щодо моральної підтримки — то ви, як атлант, незамінима фігура.