Олег Чорногуз - Претенденти на папаху

— А якщо в тебе синок такий? — запитало відображення з буфетного скла.

— Ну-ну! — застеріг він голосом Стратона Стратоновича й зиркнув на годинник. — Ще сім годин… І ти, Сідалковський, або у фіналі, або… Як каже Хлівнюк — «аут-аут».

Перевів погляд знов на свій дитячий знімок, що його зробив приїжджий фотограф на базарі у Вапнярці і через кілька хвилин уже вручив матері. Без виписки, без квитанції, без чекання й нервів. І непогано вийшла. Хоч і п'ятихвилинка.

— Як син! — не стрималося буфетне відображення.

Сідалковський зморщився, хоч знав, що це погано кінчається для таких зразкових облич, копії яких завжди просять рекламні журнали на останню сторінку, де демонструють уже нікому не потрібні краватки чи костюми післявоєнного періоду, або вивішують у вітринах перукарень та фотосалонах великих міст. Репліка буфетного відображення неприємно штрикнула його, немов голка без новокаїну у незахищені ясна.

Залишив надкушене яблуко і, скривившись, попрямував у кімнату. Робити було нічого, почувався ніби в аеропорту, в залі для транзитних пасажирів. Узявся був за книжку, але тільки розгорнув її, як звідти випала записка Айстри.

— Айстро! Люба Айстро! — тужно проказав уголос. — Де ти? Невже знову втекла з якоюсь творчою знаменитістю на острів Шпіцберген?

Сідалковський любив, як казав він, європейські, наче з імпортних журналів, великі жіночі груди. Хоч самих жіночок любив маленьких.

— Формених, — називав він їх. — 3 красиво підголубленими очима і стрункими, як відшліфовані на верстаку, бронзовими ніжками.

Таким багатим поєднанням могла похвалитися тільки Айстра, його кохана «Школярочка», що віддавала перевагу чоловікам, пов'язаним з мистецтвом: музикам, поетам, малярам, артистам. Сідалковський також вважав себе артистом, а «Фіндіпош» — великим театром життя, але боявся признатися в цьому Айстрі. Її незрозуміле захоплення страшенно ображало Євграфа, і від того, як йому здавалося, він ще більше любив свою маленьку «Школярочку», яка майже ніколи не належала йому. Вона й зараз до нього часто приходила, але здебільшого уві сні, та й то не сама, а з якимось бороданем невизначеного віку й професії. Інколи йому випадало рідкісне щастя побути з Айстрою наодинці. Але тільки він починав до неї залицятися, як помічав, що просто грається з маленькою гарною лялькою, схожою на Айстру. Сідалковський тієї ж миті прокидався…

— Слухай, чи не багато у тебе захоплень? — запитав він сам себе.

— Забагато, — чесно признався він. — Але що я можу зробити? Дівчата — як квіти: усі різні, і кожна гарна по-своєму.

— У тебе ні найменшого натяку на скромність, — зауважив двійник, якого Сідалковський помітив у дзеркалі.

— На скромність? А що таке скромність? Скромність — це маска, що приховує правду, — мовив Сідалковський. — А я перед тобою, як ти знаєш, сама правда!

Останнє слово викликало у нього неприємні асоціації, пов'язані з судом. Сьогодні ж суд. Через сім годин — суд!

— Повторний суд над тобою, Сідалковський! Тільки тепер уже не районний, а міський. А це значить, що там сидітиме новий суддя, нові народні засідателі. Лише адвокати, позивачі й відповідач ті ж самі. А контраргументів у тебе, Сідалковський, майже не додалося. Віддав адвокатові довідку про те, що коли І я купувала тобі меблі на свою кредитну довідку, Ковбик справді перебував у Парижі. Але ж печатка його перебувала у Бубона Карла Івановича, і ти це чудово знаєш…

Продзеленчав дзвінок.

— Нарешті! — вигукнув Сідалковський і кинувся до дверей. — Радий вас бачити, Євмене Миколайовичу, живим, здоровим і без супроводу товаришів у синіх кашкетах з червоною кайомочкою на околиші…

— Ти все ще смієшся, доктор? Побачу, як ти сміятимешся після повторного суду, — Грак, не простягаючи руки, десь із-під ліктя подав саму лише долоню Сідалковському і поглянув на рамочку, що красувалася поруч із дзеркалом.

Це була «пам'ятка Сідалковського», написана ним самим. Грак сів під нею, витягнув записника й почав переписувати, тільки, звичайно, не таким гарним почерком.

Євграф посміхнувся:

— Якщо можете, не пишіть! А коли не можете, то переписуйте, а я тим часом каву подам. Вам яку, Грак? По-європейськи, по-турецьки, по-вапнярськи чи як у сегеакадемїі — розчинну з цукром?

Грак скинув з голови свою величезну кепку, яка ніби свідчила: «Весна на носі!» —і взявся за письмо:

а) Піднявшись з постелі, ніколи не ходіть перед жінкою у сподніх. Навіть тоді, коли вони французького походження;