Олег Чорногуз - Претенденти на папаху

— Таких ще Вапнярка не знала…

«І ніколи не знатиме», — хотілося додати Сідалковському, але він змовчав.

Іван Іванович тим часом продовжував, звертаючись до дружини:

— Чи не так я кажу, Валентино Іванівно?

— Авжеж! Авжеж!

Сідалковський дивився на них і думав: він говорить питальними реченнями, вона — окличними. Він короткими, а вона ще коротшими, а головне — з усім погоджується. Припливла фраза Ковбика, котру Сідалковський, дивлячись на Валентину Іванівну, одразу перефразував: «Де б собі таку дружину знайти?»

Валентина Іванівна не належала навіть до провінційних красунь. Видно, тієї краси у неї і в молодості було не густо, тож і до свого передпенсійного віку нічого не взяла. Окрім доброти, лагідності, сліпої довіри до слів Івана Івановича та ще юнацької зачіски — віночком на потилиці. «Не зачіска, — дивився на її високу, трохи сутулу, з запалими грудьми постать Сідалковський, — а підкова на щастя, в якій алюмінієвими дротиками пробивається перша сивина…»

Валентина Іванівна належала до господинь моторних, гостинних, хоч і мовчазних. Невеличкі, глибоко посаджені чорні очка інколи втомлювались і дивились на світ зажурено й печально. Іван Іванович це одразу помічав:

— Сідають акумулятори? Більше доброти в очах, Валю! Євграф ображається.

Валентина Іванівна вмикала якісь резервні джерела струму, і її чорні очка, як молоді кошенятка, раптом загравали, вистрибували й сміялися.

— Чудово! — вихопилося в Сідалковського.

— Що «чудово»? — перепитав, геть сп'янівши, Іван Іванович.

— Чудово, що я знову у Вапнярці, з вами, Іване Івановичу. А пам'ятаєте отой костюм, що я привіз із Генуї чи Венеції?

Почалися спогади. Повкладались тільки перед світанком. Прокинувшись, Сідалковський одразу кинувся до дзеркала, що стояло тут же, біля ліжка, і в яке, здається, ніхто ніколи не дивився. Як, до речі, ніхто й не лежав на тому ліжку, де вони спали з Ядвігою між високих подушок, дивовижних покривал, рожевих фотокопій з якихось японських картин і каравану слоників, що йшли кудись у підніжжя трюмо подвійним караваном повз невеличкі пластмасові пальми й кипариси, на яких проглядали запорошені пилом слова «Привіт із Ялти».

Сідалковський глянув на себе. Обличчя йому не сподобалося. По-перше, не доспав, по-друге, перепив. «Щоб це вперше і востаннє,— суворо наказав сам собі.— Отак деформувати чудове лице?! Це ж просто злочин!..»

Відслонив фіранку. За вікном висіла сором'язлива, як дівчина на виданні, зимова тиша. Ні хурделиці тобі, ні завірюхи. У Сідалковського настрій підупав.

— Доброго ранку, моя люба! — сказав він Ядзі, побачивши її відображення на дверцятах полірованої шафи.

Красиво потягаючись, вона надягала на свої стрункі, в міру повненькі ноги панчішки. «А вона не така вже й погана, — задоволено відзначив Сідалковський. — Особливо знизу».

Нашвидкуруч поснідавши, вирушили на кладовище. Сідалковський ішов, мов крізь стрій, між своїх земляків і не знав, що йому робити: вітатися чи вдати, що приїжджий. Про всяк випадок вітався, але розмов уникав. Дивився на хрести, пам'ятники, що вже чорніли на видноколі. «Аби хоч не було того дурнуватого діда!..»

І тільки тепер Сідалковський помітив учорашні свої сліди. Вони непевно петляли поміж могилок і видавали його, так він думав, з головою. Та ще й Ядвіга наче все зрозуміла: йшла впевнено і правильно, наче вчора не він тут був, а вона. Подивилася на свіжу табличку, поклала трохи зів'ялі, але жагучо-червоні гвоздики, постояла, схиливши голову. Повернувшись до Сідалковського, зазирнула йому у вічі. Він не витримав того погляду, спалахнув, як квітка, що забула своєчасно розквітнути, і хотів було випалити своє улюблене: «Таке се ля ві, ма шер…» Але не сказав нічого. За далекими хрестами, наче в тумані, стояв дід Тимофій, як німий докір совісті, і, як здалося Сідалковському, скрушно хитав головою.

— Той, хто зраджує матір, — тихо мовила вона, — той здатний на все. Той, хто відмовляється від свого імені,— не вартий нічого. Той, хто відмовляється від свого, той не вартий довір'я…

— Ти про що? — стривожився Сідалковський.

— Та так, — відповіла вона. — На цвинтарі чомусь завжди згадуються філософи. І великі, й малі…

Вони мовчки залишили кладовище і попрямували до вокзалу. Сідалковський ще раз оглянувся — його спину ніби свердлив чийсь докірливий погляд. Біля материного хреста стояв дід Тимофій і намагався прочитати напис, що його звечора причепив Сідалковський. Але ніяк не міг: старечі очі сльозились, і солоні краплі срібними кульками падали до його ніг.