Олег Чорногуз - Претенденти на папаху

Сідалковський і справді ніби постійно перебував під благотворним сонячним промінням.

Щоправда, за останні дні він відчув і кілька опіків, але Ядвіга про те не знала, а сам Євграф прагнув якомога швидше забути про те. Сьогодні, наприклад, він уже не згадував, що вчора був у нарсуді, де днями продовжать розгляд його справи. Матуся Карапєт, позбавлена слова на суді як родичка позивачки, перехопила суддю в коридорі одразу після засідання й попросила їй повірити в усьому, бо у неї, мовляв, незаперечні факти: три дочки і вже два онуки — і обидва нібито від одного і того ж Сідалковського. Суддя критично глянула на неї і невдоволено промовила: «Ви менше говоріть. А то суд може ще й переглянути справу…» З цих двох речень Сідалковському до душі припало одне — останнє. Він і вхопився за нього, з нетерпінням чекаючи зустрічі з Жерехом…

— Моя мила, — шепотів Сідалковський.

Однак його дії здалися Ядвізі на даному етапі передчасними.

— Отак зразу? — запитала вона, не пручаючись.

— Люба моя, життя у вагоні — це темп. Особливо у молодят. І чим менше опору…

— Ти говориш зі мною, як з дівкою, Євграфе, — докірливо зауважила вона.

Він і сам відчув, що його підводить професіоналізм, напружив пам'ять, згадуючи свої перші кроки, й почав їх (хоч і не щиро, але майже точно) копіювати…

Поїзд мчав на Вапнярку, вицокуючи колесами бадьорий ритм. Але не так стукіт коліс їх дратував, як дерматинова затулка вікна, що постійно пружинила й повзла вгору, освітлюючи купе на кожній вузловій станції, де поїзд стояв так довго, ніби чекав пасажирів, котрі пішли повечеряти до вокзального ресторану.

— Скажи, Ядзю, — попиваючи холодний чай, шепотів він їй на вушко, — коли у нас народиться син, я повинен буду і його, як тебе, називати любчиком чи всю свою любов зосереджувати тільки на тобі?..

— І на мені, мій коханий, і на синочкові…

— У такому разі ти мене позбавляєш права на однолюбство…

— А ти запам'ятай, мій графе, що жінка завжди каже одне, а робить інше…

— Я це пам'ятатиму все своє молоде життя.

— Тобі не хочеться спати, Євграфе?

Він у темряві заперечливо похитав головою.

— Ти, певне, хвилюєшся перед приїздом у рідні місця?

— Хвилююсь, люба. Але я ще більше хвилююсь, коли я з тобою…

Він сказав щиро, маючи на увазі те, що ніяк не наважувався їй сказати. «Боїшся сказати чи втратити?» — запитував сам себе. І сам собі відповідав: «І те, й друге».

— Чого ж зі мною хвилюватися? — ні про що не здогадуючись, куйовдила вона йому зачіску, яка втратила свою вишукану форму одразу ж після перших сутінків у вагоні.

— Мені здається, Ядзю, що я тебе загублю, не встигнувши знайти… — почав підготовку він.

— І від цього у тебе безсоння?

— За профілем моєї роботи, — якої саме роботи, він не уточнював, — мені, Ядзю, так часто доводиться міняти ліжка, що я не встигаю до них звикати, а тільки цим можна пояснити моє активне безсоння…

— То я гадала, що ти скажеш щось оригінальніше і приємніше для жінки. Ти завжди так красиво говориш… А цього разу… Це якось так не схоже на тебе…

— Бачиш, моя люба, коли ти раптом пізнаєш щастя, у яке ще не віриш, то тобою керує серце, розум тимчасово спить. І коли це щастя таке, як ти, то я остаточно розгублююсь…

Прокинувся він майже опівдні. Ядвіга уже давно стояла, похитуючись в такт ході поїзда, біля дзеркала. Розчісувала свої золоті коси, поглядала на Сідалковського, на його красивий сон і не могла сказати, що він ніяк не може звикнути до абсолютно нового ліжка…

У Вапнярку прибули під вечір. На привокзальній площі, звідки кілька років тому виїхав у широкий світ Сідалковський, було тихо, засніжено і трохи сумно. У залі для транзитних пасажирів вирувало життя: дядьки у великих кирзових чоботях стояли в черзі за бочковим пивом і чебуреками (їх завжди випікала Вапнярка), молодики, що повипускали з-під пижикових шапок кучеряві чуби, очевидно, вважали себе повноважними представниками станції, через яку проходять навіть закордонні поїзди, тож, фасонисто відставивши мізинці, пили червоне молдавське вино й закушували шоколадними батончиками; жінки, аби показати приїжджим пасажирам свої барвисті українські хустки, просто стояли й лузали соняшникове насіння. Біля перукарні в червоному, трохи пом'ятому з одного боку кашкеті прогулювався черговий по вокзалу, котрий явно почував себе начальником станції — був гордий і неприступний. Усім, хто звертався до нього по квиток, казав одну й ту ж фразу: «Усі тепер спішать! Усім тепер треба! А в нас усі рівні. Он каса, а он черга! А в касі квитки…» У перукарні, насунувши на голову шоломи, як у водолазів, сиділи передчасно покинуті жінки чи молодиці, які вважали, що у них не все ще втрачено, що через цей пахучий заклад по вдосконаленню жінок можна дістатися до якогось затверділого від сімейних буднів чоловічого серця — якщо не назавжди, то хоч до того часу, поки безвідмовно діятиме волога зачіска сухої сушки…