Олег Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

«Уже пізно», — відповів Сідалковський-другий.

Таксист подякував йому посмішкою бухгалтера-економіста і щез за поворотом, як спринтер.

— Ви що, банкір? — втретє за вечір заговорила Тамара голосом суфлера із районного Будинку культури.

— Я Нобель, помножений на Креза, — відповів Сідалковський і повів її під стару й одиноку липу…

Над лавочкою, на якій вони вмостилися, висів чорний металевий абажур, схожий на дамський капелюшок. Там, де колись був патрон для лампочки Едісона, світилося небо, з якого Сідалковський не міг подарувати Тамарі ні місяця, ні зірок.

— Українська ніч з видом на Борщагівку, — дивився він на небо і висотні журавлині крани на його тлі і кидав фрази, наче вголос читав титри під час демострування фільму. — Я вам, Тамаро, даруватиму сьогодні паралелі і меридіани, поскільки зірок над собою не бачу. Але при умові: в обмін на поцілунки.

Тамара мовчала, як студентка перед екзаменатором, котра, проте, була певна, що компенсує відсутність знань своїми зовнішніми даними.

У вікні гуртожитку спалахнуло світло.

— Когось потягнуло на воду, — промовив Сідалковський, — щоб погасити жар перепаленого шлунка.

— Ви судите по собі? — осміліла Тамара.

Сідалковський пригорнув її й промовив:

— Таке селяві. Йому потрібно світло, а нам навпаки — темрява.

Він узяв Тамару за стан, який намацувався так само важко, як адамове ребро. Десь там, очевидно, у неї знаходився важельок чи вмикач, бо Тамара при першому ж дотику заплющувала очі й розтуляла уста, як матіола пелюстки. Тьмяне світло віддаленого вікна освітило разок зубів кольору азбестово-білого корала.

«Цікаво!» — подумав Сідалковський і прийняв руку. Тамара стулила губи, розплющила очі й запитливо глянула на Сідалковського, ніби кажучи: «Ну чого ж ви?»

Євграф повторив експеримент: очі знову заплющилися, а уста почали розквітати, як троянди напровесні.

— Сідалковський, а справді, хто ви? — запитала, передихнувши, Тамара. — Я чула вашу розмову з Мурченком Славою і помітила, як ви викручувалися від його запитань. Я зрозуміла, ви не з польської делегації. Мене не проведеш! Я спостережлива.

— Гм, на вас поцілунки діють, як луг на лакмусовий папір. Позитивно. Я гадав, що ви не вмієте розмовляти. Отже, вас цікавить, хто я. А як на вашу думку?

— Не знаю, — стенула податливими плечима Тамара. — Артист, чи що? — вгадувала вона. — Може, студент? Але грошима розкидаєтесь, як мільйонер чи аристократ…

— Аристократ, — промовив скромно. — Але не зовсім. Я тільки далекий нащадок аристократичного роду. Далекий, як Марс — бог війни.

— А без жартів?

— А без жартів? — Сідалковський пригорнув Тамару ближче, ніж це було можливо. — Якщо говорити без жартів, то я починав точнісінько, як прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль: народився семимісячним і теж цілком випадково. Він під час балу, я — під час репетиції драмгуртка в художній самодіяльності. Він: у Лондоні, а я у Вапнярці. Згодом вичитав, що семимісячні, як і лівші, часто або генії, або ж кретини. Те, що я не останній, переконався у Вапнярській середній школі, яку закінчив хоч і не на «відмінно», але й не в кожному класі довго засиджувався. Правда, у двох перших класах несподівано засів довше. Програма виявилася настільки цікавою, що я вирішив повторити пройдене…

Тамара сиділа, як зачарована. Очі, що нагадували перестиглі оливки, набирали кольору підсмаженого каштана. Вона дивилася на Сідалковського і не могла зрозуміти: правду він говорить чи жартує. Але їй подобалося те й друге, як і все у Сідалковському.

— Навчання в школі не пропало даром, — продовжував він, не спускаючи очей з обрію, який почав потроху світлішати. — Навчився курити. Тепер не палю. У мене завжди так: коли забороняли — курив, дозволили — кинув. Так я став протестантом.

Сідалковський глянув на Тамарині коліна: ті ж самі, що у «Волзі». Але тоді вони йому чомусь більше подобалися. Може, тому, що не були на такій близькій відстані, як тепер… Він крадькома зиркнув на годинник. Секундна стрілка з швидкістю каруселі викаблучувалась навколо своєї осі. Сідалковський взявся рукою за те місце, де в Тамари, здається, був якийсь вмикач. Уста в ту ж мить затремтіли, як сльозинки на віях, і розтулилися. «Цікаво!» — посміхнувся він.

На цій стадії подій, які ми описуємо, губи у наших героїв стулені так міцно, що навіть крізь їхні щілини не може вирватися жодне слово. Тому нам доведеться, не порушуючи стиль Сідалковського, напівжартома-напівсерйозно продовжити його curriculum vitae [3] Життєпис (лат.). .