Джером Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

Містер Мілберрі прихилився головою до спинки ліжка і застогнав.

— Зараз прийде Міллі,— белькотів він, — і я муситиму їй сказати, що наша дитина помилково потрапила на собачу виставку! У мене не вистачить на це духу, ні-ні!

— Їдьте в Бірмінгем і спробуйте її відшукати. Ви встигнете на п’яту сорок п’ять і до восьмої повернетесь.

— Поїдьмо разом! — попрохав він. — Ви добра людина, поїдьте зі мною. Я сам просто не можу їхати…

Він казав правду. Його б задавила перша коняка на дорозі.

— Гаразд, — погодився я. — Якщо хазяїн не буде заперечувати…

— Ні, він не буде… Він не може… — заламуючи руки, бурмотів містер Мілберрі.— Скажіть йому, що від цього залежить щастя людського життя. Скажіть йому…

— Я йому скажу, що від цього залежатиме півсоверена для його кишені. Це його швидше переконає.

Так і вийшло, і за двадцять хвилин ми втрьох — я, містер Мілберрі й собача в кошику — вже їхали у вагоні третього класу до Бірмінгема.

Аж тоді я зрозумів, яке важке діло чекає на нас. Припустімо, що й справді цуцика везли в Бірмінгем на виставку. Припустімо навіть, що хтось бачив, як чоловік з кошиком, відповідним до нашого опису, виходив з поїзда о п’ятій тринадцять. Але що далі? Хіба перепитувати всіх візників у місті? І знов-таки — на той час, коли ми знайдемо дитину, чи варто буде її ще розпаковувати? Однак про свої сумніви я вирішив помовчати. Бідний батько й так уже доволі підупав духом. Я навіть силкувався трохи його розважати. І коли він удвадцяте спитав, чи побачить ще бодай раз своє дитя, я гостро урвав його:

— Е, годі вам верзти дурниці. Надивитеся ще на свій скарб. Діти так легко не губляться. Це тільки в театрі буває, що комусь там потрібна чужа дитина. Свого часу я знав усіляких мерзотників, але чужих дітей можна було довірити будь-кому з них. І не думайте, що ви її загубите. Повірте мені: хоч би до кого вона потрапила, ця людина не матиме спокою, поки не поверне її законному власникові.

Такі мої слова дуже його підбадьорювали, і коли ми доїхали до Бірмінгема, настрій у нього помітно покращав. Ми звернулись до начальника станції, і той опитав носіїв, що були на платформі під час прибуття поїзда о п’ятій тринадцять. Усі в один голос заявили, що не бачили пасажира з таким кошиком. Начальник станції, сам батько родини, дізнавшись, у чому справа, телеграфував у Бенбері. Касир Бенбері пам’ятав лише трьох чоловік, які брали квитки на цей поїзд. Один з них був містер Джесап, місцевий торговець зерном; другий — невідомий, їхав до Вулвергемптона; а третій — сам містер Мілберрі. Становище здавалося вже безнадійним, коли це виручив якийсь хлопчисько-газетяр.

— Я бачив одну стару даму, — заявив він. — Вона наймала візника і несла точнісінько такого кошика.

Містер Мілберрі мало не кинувся хлопцеві на шию. Разом з ним ми подались до візників. Старі дами з собачими кошиками не губляться так, як голки; отож ми встановили, що вона поїхала до одного недорогого готелю на Астонрод. Решту деталей я дізнався від покоївки з готелю. Власниця собаки пережила не менш прикрі хвилини, аніж батько немовляти. Передусім — кошик не вліз у кеб, і довелося поставити його нагорі. Стара дама страшенно тривожилась, бо йшов дощ, і наполягла, щоб візник накрив кошик фартухом. Знімаючи кошика згори, його впустили на брук, дитина прокинулась і зчинила відчайдушний репет.

— Господи, пані, що це? — перелякано вигукнула покоївка. — Немовля?!

— Еге ж, серденько, це немовлятко моє, - відповіла дама, певно, маючи охоту пожартувати. — Гадаю, бідолашка жива й ціла.

Коли стара дама найняла номер, туди внесли кошик і поставили на килимку перед каміном. Господиня за допомогою покоївки почала його розв’язувати. Тепер дитина верещала вже безперестану, аж заходилася від крику.

— Любеньке моє,— приказувала дама, розплутуючи мотузку. — Не плач, твоя матуся хутенько тебе розв’яже. Розкрийте мій саквояж і дістаньте пляшку молока та кілька собачих сухариків, — звернулася вона до покоївки.

— Собачих? — здивувалась та.

— Еге ж, — засміялася стара жінка. — Моє немовлятко любить собачі сухарики.

Покоївка відвернулася, щоб дістати харчі, і раптом почула позад себе глухий стук; коли обертається — бачить, що поштива дама непритомна простяглась на підлозі. Дитинча, сидячи в кошику, репетувало на все горло. Вкрай розгублена, покоївка тицьнула йому собачий сухар, а тоді заходилась давати раду старій дамі. За хвилину та розплющила очі й озирнулась довкола. Немовля заспокоїлось і, прицмокуючи, смоктало сухар. Дама кинула погляд на дитинча й припала обличчям до грудей дівчині.