Ірен Роздобудько - Оленіада

З деяких вікон Ради вмить висунулися розпашілі обличчя прихильників партії «Гегемонів»: «Каст-ру-ва-ти!!!» «Каст-ру-ва-ти!» — і в натовп полетіли гумки, скріпки, ручки, паперові кульки, яблучні недогризки, недоїдені бутерброди з сьомгою та навіть настільні гіпсові статуетки.

Далі камера знімала з безпечної відстані. Глядачі могли спостерігати, як прикуту жінку зняли з нош, а натомість під ріг почали скидати грудки сухого спирту. Після багатьох зусиль (адже рафінованого цукру виявилося трохи більше, ніж спирту) вогнище зайнялося. Письменники почали жбурляти в нього теки з рукописами. Камера давала крупні плани титульних сторінок: «Солона Оленюся», «Снігові дослідження оленевого сексу», «Гін демократичного оленя», «Поклоніння оленю», «Дванадцять оленів», «Оленіада в Житомирі», «Оленіум»...

— Ну ось у такий спосіб наші митці намагаються довести... — завершувала сюжет пані Безпулик, — довести, що... що...

— ...пити на морозі — шкодити здоров’ю! — знову нахабно вигулькнув перед камерою той самий брутальний тип, котрий зіпсував їй настрій від самого початку.

Грета знервовано смикнулась, непомітно штовхнула його ногою і повернулася до камери:

— Що... що криза в країні наростає! — радісним голосом закінчила вона. Під крики «Каст-ру-вати!» і «На-ше-кра-ще!» червоне вічко камери згасло.

Грета полегшено зітхнула і вжила звичайної рідної ненормативної лексики...

...Валентин Самсонович Ройтберг не міг цього чути. Але сидячи на своєму дивані, в унісон вимовив те ж саме.

Наступного дня Зоя Павлівна Пікач почала збиратися на прийом до мерії. Уночі вона не стулила очей ані на хвилину, тричі виходила до ванної кімнати помацати обрубки. Уранці вона старанно зрізала нігті й почала напружено думати, чи є в її гардеробі «білий верх — чорний низ». Біла напівпрозора водолазка з люрексом не підходила. Чорні лосини часів юності, котрі вона часом носила в хаті, аби спокусити то одного, то другого коханця, — теж. Вона згадала про знайому шинкарку з місцевого генделика і почала набирати її номер. На щастя, шинкарка мала сьогодні другу зміну і була вдома.

— Виручай, подруго! — сказала Зоя. — Хочу позичити в тебе одяг...

— Ну, тих трусів, що я тобі показувала вчора, звісно, не дам! — відрізала шинкарка Муся. — За тиждень принесуть такі самі — тоді й купиш! Я ж тобі казала: треба було брати одразу! Хоча на твою...

— Не про те мова, — увірвала її Зоя, — мені потрібна біла блузка і чорна спідниця! Ті, що ти одягаєш на роботу!

— Та ти що?! — вигукнула здивована Муся. — Це ж кам’яний вік! Кого збираєшся спокушати?

— Господи, та нікого. У мене ділова зустріч.

— Яка? З ким? Розповідай!

— Нема часу на балачки, — поглянула на годинник Зоя. — Побачиш сьогодні по телевізору. В шістнадцять нуль-нуль.

— Капець! — захоплено прокоментувала Муся і печально додала: — Але блузку треба прати. Я її вчора кетчупом замастила. Навмисно.

— Навіщо? — запитала Зоя, прикидаючи, чи встигне попрати, просушити й попрасувати уніформу.

— Ну, знаєш, отих, що нишпорять по хатах... Тих, з телевізора, що перуть «Тайдом» і кажуть: «Ви ще не в білому — тоді ми йдемо до вас!». Не прийшли, гади! Ще там з ними Вєрка Сердючка ходить... А я ж її так люблю...

Муся була проста і довірлива.

— Добре, — сказала Зоя, — я сама поперу. Тільки ти мені її негайно принеси, бо в мене обмаль часу — треба зачіску зробити. Або малого свого пришли. І не забудь спідницю!

Подруги побалакали ще з годинку про переваги «Тайду» над «Аріелем», одностайно вирішили, що «Ваніш» повна фігня, а мило «Дуру» — вигадка мужиків-імпотентів, бо самі дурні. Не встигла Зоя покласти слухавку, як у двері подзвонили. Невже Мусьчин малий із важливим згортком?!

Але на порозі стояв Бодя... Бульйон Зоя використала ще вчора. Довелося відчинити двері. Головне не пустити нахабу далі передпокою.

Як завжди, Бодя жував велику кулю з п’ятьох зелених гумок. Рот його був переповнений слиною. Зоя зморщилася.

— Ну?.. — сміливо сказав Бодя тоном техаського рейнджера і густо почервонів.

— Що — «ну»? — знервовано повторила Зоя і почала розчісуватися перед люстром.

Бодя зомлів і, як годиться, видув велику кульку.

— Ну... Як там ріг?

— Та ти що, хлопе, шантажувати мене прийшов? Який такий ріг?! Ріг — то мертвий вантаж, клопіт один. От будуть гроші... Тоді побачимо. А зараз нема про що говорити... Половина справи не рахується.

Бодя напружив чоло, втягнув кулю назад.

— Я згоден і на половину... справи, — пробурмотів він.