Ирина Солодченко - МУХА НА ВЕТРОВОМ СТЕКЛЕ

– Та ні… Не людина…

– То хто ж? – силкується докопатися дитина до суті.

– Істота, – нарешті вимовляє бабуся й хреститься з переляку кілька разів на надпис «Бог є любов». Бо і сама жахається того, що вимовила та з того, що перехрестилася. І швидко виправляється. – Ні… Не істота… Надлюдина…

Єдино що зрозумів малий, так те, що Бога не завадить лякатися. Через те, що він страшний і карає за найменшу провину. Та батько його чомусь не боїться, бо каже, що лякатися треба хіба що людей. Кому вірити? Вкрай заплутали хлопчину ці дорослі…

Назавтра поки бабуся поралася біля свині, він відхилив ляду… А щоб та випадково не впала, притримав її зігнутою спиною. Зсередини пахтіло цвіллю й нафталіном. Він дістав Біблію, поклав її на стіл і почав читати:

«Авраам родил Исаака; Исаак родил Иакова; Иаков родил Иуду и братьев его; Иуда родил Фареса и Зару от Фамари; Фарес родил Есрома; Есром родил Арама; Арам родил Аминадава; Аминадав родил Наассона; Наассон родил Салмона; Салмон родил Вооза от Рахавы; Вооз родил Овида от Руфи; Овид родил Иессея; Иессей родил Давида царя; Давид царь родил Соломона от бывшей за Уриею; Соломон родил Ровоама; Ровоам родил Авию; Авия родил Асу»…

Якісь чудернацькі імена… Нетутешні… Чужі…

А ввечері – безкінечні оповіді, як бабуся пережила війну, як виховувала чотирьох дітей. Довге життя… Чоловіка поховала одразу після війни. Дідусь їхав підводою через міст й перекинувся у річку. Приїхав додому й занедужав. І трясця його охопила… А потім дідові уві сні примарилося, що він упав у колодязь і довго з нього вилазив… І таки видерся! «Тож житиму», – повеселішав дідусь, а по обіді відійшов…

Тут бабуся замовкає, а діти ще деякий час міркують, чим вони завинили? «Я сегодня, без сомнения, уж виновен пред тобой». Цього дня він гуляв із хлопчатами, тер кабачата для гусаків, нарвав вишні на вареники. У чому ж він винний? Ну, сестра зрозуміло… На танці частенько вечорами збігає, двоюрідний брат Андрійко – на річку, а він – ні… Цілісінький день із бабусею. І за те його люблять. «Слухняний…»- каже бабуся… И пестує стрижену голівку своєю шорсткою долонею.

… Телевизор шипит серым экраном, пачка от сигарет – пустая… Вспомнил про коньяк в шкафчике, и дернул с полстакана прямо из горлышка, а потом долил в бутылку чай и поставил назад, чтобы Светка сразу не обнатужила подмену. В голове зашумело, колесики завертелись и вытащили на гора давно забытое…

… Черт, проведать бы бабушку, пока не поздно… Последний раз осенью гостевал… Правда, на той неделе звонил, узнать, что там и как… «Приїдеш мене ховати», – відповіла старенька з сумом. «Та ви таке вже років сорок кажете… Поживіть ще».

… Бабуся, бабуся… Жінка, яка подарувала йому щасливе сільське дитинство.

… Якось вона витягла зі скрині своє злежане плаття і чистий фартушок. Потім вимивши замурзаний писок онука, наказала вдягнутися у парадне і повела «в собраніє». Це так на селі називаються збори, де співають псалми, які стара ретельно записує в зошит. Сірий товстий шорсткий зошит. Взагалі вона неписьменна, але вивчилася грамоті винятково переписуючи псалми. Як-от:

Горе мне! Ибо со мною теперь как – по убор собрание летнихъ плодовъ, как по уборке винограда: ни одной ягоды для еды, ни спелаго плода, котораго желаетъ душа моя…

Не встигли до хати зайти, як тіточки зі всього села затягли:

Дивно… Українське село, «хрущі над вишнями гудуть», а тут жіночки у біленьких хусточках із блакитними візерунками співають не про широке могутнє Дніпро, над яким село розляглося, а про якесь озеро Генісаретське, про яке вони не мають жодної уяви.

Малого занудило, та згодом він знайшов собі справу.

… будем как озеро Генисаретское с чистой и светлой водой… – співають жіночки, стоячи на колінах і склавши руки на грудях…

… а тут об'єкт – вузлики на фартушках. Смик за один мотузочок! І вузлик чарівно розв'язується. Бабуся мабуть відчула послаблення у попереку та дарма…

… образ святой ныне он духом своим посильяеца в наших счастливых сердцах…