Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Якби та дратівлива ідея не була для чоловіка нав’язливою, то друзі й знайомі ставилися б до нього поблажливіше; натомість те «завтра вранці», яке він промовлятиме й зараз, і потім, псувало їм настрій.

Чоловік повертався додому, мився, чистив зуби та лягав у ліжко; курив цигарки, читав книжку. Потім засинав.

Але щойно отой рутинний свинцевий або ж темно-сірий колір, наповнюючи кімнату бляклим світлом, сповіщав його про те, що настав ранок…

Він не міг стриматися; добре знаючи, що втрачає глузд, зривався з ліжка, біг до вікна й дивився на небо крізь розписану водою шибу.

Якби хтось побачив знадвору його задумливе обличчя, то не угледів би на ньому й тіні цікавості та навіть — надії; тільки чоловікові очі здавалися живими. Він дивиться на небо. Може, сьогодні з’явилося сонце чи таки з’явиться. Як не з’явиться нині, то, може, — завтра або через день? Однак, підійшовши до вікна, чоловік достеменно знає таке: сонця не буде й нині…

Хоча як цьому чоловікові ще в ліжку, поки нітрохи не змінювалося світло, спадало на гадку, що він побачить у вікні сонце? Ми говорили й раніше. У цієї бідолашної людини стільки дивацтв і химер… Вона плекає надію в серці дещо безглуздо, навіть не випускаючи її на світ…

1968

Зайшовши до ресторану внизу готелю, я застав його за тим самим столиком, що й першого вечора, тільки-но прибув у місто. Я також попрямував до свого тодішнього місця. Отож він знову сидів спиною до мене.

Але того вечора я раптом побачив у досі непримітне дзеркало, як він зиркає у мій бік. То було вузьке довге дзеркало й висіло біля нього. Він наче гнівався на мене. Його обличчя зробилося суворе, мов закам’яніло. Я потупив зір. Коли підвівся, він і далі сидів. Ні наступного дня, ні післязавтра, хай там як, ми не зустрілися.

Насправді я заздалегідь спланував свій візит у місто так, аби побачити цю гру, що гралася раз на десять років. Потім здибався з незнайомцем, який замакітрив мені голову її минулим; проте, звісно, я не відмовився б подивитися на неї лише тому, що цей чоловік надокучив мені. Цілих два дні туристи з’їжджалися до міста, появляючись, мов із-під землі. Вільних кімнат, мабуть, не залишилося не тільки в готелях, а й — у господах, де зустрічали гостей. Вулицями не можна було пройти. Усі розмовляли про гру. Переповідали найрізноманітніші, найнеймовірніші історії про її минуле та символи — щоб почути їх, варто було прислухатися до людей будь-де: хоч у ресторані, кав’ярні та на вулиці, хоч у вбиральні.

А втім, у морі цих слів та балачок, які пропливали повз вуха, мов хвилі, до мене не донеслося анічогісінько з того, про що розповідав він. Його історії неначе були почерпнуті з якихось невідомих джерел. Або ж вигадані.

Отож я не мав би дивуватися, що його ніде не видно. Такий знавець

«вигадник» сюди пасує також

певна річ, не приєднався б до цього юрмиська всезнайок, яке хоч і відає все, проте, як не крути, одне й те саме.

Навіть я, трохи співчутливо, трохи зверхньо поспостерігавши за цими зграями туристів…

Ще раніше звернувся за порадою до готельного персоналу; мені відповіли, що для перегляду гри не потрібно ніяких квитків. Довкола грального поля вибудувані глядацькі ряди у формі сходинок,

мабуть, ці сходинки важливіші за решту пам’яток міста,

за саму гру,

за кругле татли з рахат-лукуму та халви

вони так майстерно розташовані, що спокійно вміщують чотири тисячі осіб; глядачі самі обирають місця.

Як на мене, то кількість прибулих, охочих побачити гру, вже сягала десяти тисяч, а можливо, так уводили в оману малі чи, точніше, тісні розміри міста.

«Достатньо прийти за годину до початку гри, — радив мені портьє. — Ви не тільки не залишитеся без місця, а ще й виберете собі якнайкраще. Крім того, заїжджі чужоземці

(хоча він і знав, що я також чужоземець, однак прирівнював до тутешніх мешканців, либонь, тому, що я розмовляв його мовою)

дечого не знають. Вони приходять та тиснуться в перших рядах. Натомість на рівні судді гри

як вам відомо, суддею здавна виступав володар, та ось уже ціле сторіччя це обов'язок мера. У зв'язку з цим кожен новообраний мер тижнями, а то й місяцями, вивчає від попередника все, що потрібно знати для гри. Кажуть, це ніби мистецька таємниця, що передається від батька до сина. Не знаю: хто хоче, той вірить цьому, але вам не за новину: люди обожнюють теревені про отакі таємниці; як на мене, то вони базікають про це, аби полоскотати собі нерви. На чому я зупинився, га?