Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Вибачте, — бозна кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.

Спочатку вона вилаяла себе за свою надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж трапитися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона — до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.

Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити у місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості машин — все це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився — йди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що колихалися у старенькому «ПАЗІ», бо вони дійсно виглядали стомленими та змученими.

За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому прийшли поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче йорзати на сидінні. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому самому місці біля вікна, до неї їздив Сашко…

Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.

— Ось двоповерхова будівля, — охоче пояснила молода жіночка. — Це — школа, а далі, по вулиці, одразу ж за школою побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.

— Дякую, — кивнула Соня.

— Вас провести? — поцікавилася жінка, скоріше задля того, щоб дізнатися, хто це приїздив до вчительки.

«У кожному селі є свої баби Параски», — подумала Софійка та відповіла:

— Ні-ні! Дякую, я сама знайду.

Кілька сотень кроків — і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена серед дороги в нерішучості. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?

Кілька хвилин Софійка вагалася, доки від своєї поведінки почала дратуватися. «Боягузка! — сказала вона собі. — Врешті-решт, не такий чорт страшний, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись з дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.

Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисокого зросту жінка з сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі жінки. Вона не запитала, хто до неї прийшов і у яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.

— Прошу до столу, — привітно запросила жінка. — А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.

У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він посміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Головне, що заспокоїло дівчину, на ній не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не трапилося, а це було головне.

Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».

— Беріть, пригощайтеся, — сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.

— Дякую, — відповіла Соня, намагаючись не дивитися у бік фотографії Сашка.

— Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, — зізналася жінка. — У якому році я вас навчала?

— Я не вчилася у вашому класі, — відповіла Софійка.

— Ні? А я вирішила, що ви — моя колишня учениця.

— Я… — почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? — Я…