Анджей Стасюк - Схід

Але на світанку я кави не пив. Не було звідки взяти окропу, бо всі спали. Щойно пізніше мама Ералі розпалювала в печі саксауловим хмизом. Тож не пив кави, лиш нишпорив обійстям, щоб подивитися на їхнє життя: облаштований, просторий виходок з двома дірами одна біля одної, за стіною лазня з баняком для теплої води, під яким палили хмизом, далі комірчина з піччю для хліба. За глиняним домом, помальованим тільки спереду, був ще залізний збірник для води, яку за плату привозив водовіз. Взимку досить було лише невеликої бочки всередині дому. І це все. Ще шнурок, де висихало попране, і кілька хирлявих кущів, щільно обгороджених колючим дротом від корів і овець, які сновигали подвір’ям. Кущі поливали і чекали, поки вони виростуть на два-три метри і дадуть трохи тіні. У всьому Мургобі я бачив лиш кілька домів, біля яких росло щось, хоч трохи вище від людини. Вони, вся сім’я, п’ять чи шість осіб, мешкали неподалік, у будиночку, тричі меншому за наш. Там не було нічого, окрім печі і підстилок на підлозі. Але ми платили за ніч по сім доларів з людини, тож у нас мало бути ліпше. Мабуть, так вони вважали. Тільки Ералі приходив ввечері і лягав біля входу на твердий тапчан, на якому ми сиділи під час їди. Вночі він кашляв. Думаю, приходив нас стерегти.

Якось ми пішли на інший бік ріки. Вона називалася Аксу. Бігла серед кам’яних насипів. На протилежному березі не було нічого, лиш це каміння, спочатку пласке, як стіл, а потім починалися сіро-жовті гори. Але ми йшли по пласкому, бо забивало дух, як тільки ми починали підніматися. Серце билося швидше. Куди не глянь, не було тіні. Сонце сонно і безжально сунуло небом. Не було дерев, не було хмар. Повітря вібрувало. Лише якихось три з половиною тисячі метрів, але повітря рідшало і не захищало. Я зауважив удалині кам’яну вежу. Ми пішли туди. Щоб мати якусь мету в цій пустелі і щоб заховатися від сонця. Вежа не відрізнялася за кольором від усього іншого, тож однаково ймовірно могла стояти за кілометр або і за п’ять. Але дійшли. Прямокутний цегляний будинок з повириваними віконницями і бетонною підлогою, але ніде не було нагиджено. Натомість всюди лежали гільзи. Десятки, сотні, напевно, тисячі гільз: 7,62 від АК-47, 5,45 від АК-74 і 7,62x54 від «горюнова». Їх вже поїла іржа. Вони гнулися і ламалися у пальцях. Складалося враження, ніби стояли у вікнах і стріляли на всі боки. Ніби тренувалися обороняти обложену твердиню. Може, готувалися до Афганістану, який був зовсім близько. Не так, як Китай, але назавжди біля них. Сиділи у кам’яній вежі посеред пустелі і намагалися відігнати уявного ворога. Залишилися тисячі гільз, заповнених піском. Військо завжди залишає після себе якийсь бруд. Старий бетон, рудий брухт і плями нафти. Небуття тієї дивної імперії, яка завойовувала пустку, щоб залишити після себе небуття. У присипаних піском заглибленнях лежали порожні бляшані банки. Їх теж були тисячі. Здавалося, що це прикотив вітер. Цілком можливо, бо корозія виїла з них усю вагу. Важили стільки, як папір. І більше нічого навкруги. За кілометр або два з рівнини виростали гори, подібні на купи гарячого попелу. Не було особливого сенсу ходити цією пустелею, але ще вдома я пообіцяв собі, що подивлюся, як то — коли нема тіні і неможливо сховатися. Так я собі пообіцяв: байдуже куди, лиш би у ті краї, і щоби було високо, сухо і гаряче. І щоб нічого не було. Ніяких пам’яток, ніяких старожитностей, щоб не оглядати і не вникати. Жодної Бухари, жодного Самарканда, жодного сенсу, лише голе життя у цьому розрідженому повітрі. Такого мені хотілося. Виразності буття. Щоб дивитися на постімперську іржу і на те, як з цієї іржі висипається пісок. Цього мені досить, якби хтось питав, і задля цього можна бути в дорозі п’ять або шість тисяч кілометрів.

Під глиняними стінами лежали пси. Були радше нічиїми, тому їх ніхто нікуди не впускав. Худі і скуйовджені, вони лежали у рештках тіні. Сонце піднімалося, і ця тінь, спочатку широка, поволі перетворювалася на смугу, тоді на лінію і врешті зникала. І вони лежали щораз щільніше, тісніше, підтягали лапи, аби вміститися в холоді, який і так був гарячий. Ми теж присідали у цих псячих місцях після кількох годин на узбережжі за рікою. Нам треба було пройти через ціле селище. Час до часу сідали, підібгавши коліна до підборіддя. Відразу зліталися мухи. Старий ЗІЛ віз високо до неба стос саксаулових дров. Більше нічого не їхало. Китайські вантажівки скінчилися. До найближчого міста було триста кілометрів. Вода у пляшках мала смак металу.