Анджей Стасюк - Схід

Отож Улаангом. Два дні перепочинку, аби скуштувати міського життя і випрати одяг у готельній, надто меланхолійній ванні, бо я геть заляпав собі штани баранячим жиром. Я попивав тепле пиво на переміну з теплою горілкою, пітнів і визирав у вікно. Це був партер, тому видно було небагато: коричнева стіна, трохи іржавого заліза, паркан із голих дощок і сірий фільц юрт. Добре місце, щоб розмірковувати про нескінченність. Щось, як свидригайлівська баня з павуками. Пити, міркувати і втрачати сили. Було в цій країні щось таке, що хотілося в ній померти, здатися і дивитися, як злітаються птахи або насувається марення. Може, видиме тут втрачає значення. Кімната — три на три кроки. Біля умивальника на стіні висів дротяний вішак для одягу. Стіл круглий. Тульзі ми теж оплатили нічліг, але він кудись зник, і ми час до часу бачили, як він кружляє містом, залагоджуючи якісь свої справи за тисячу кілометрів від дому. Ми пішли в поліцію, щоб спитати, чи відкритий кордонний перехід неподалік від алтайського Цагааннууру, але вони нічого не знали. Приязно усміхалися і розмовляли лише монгольською, їхній будинок був найкращим у місті. Триповерховий червоний фасад симетрично розділяли пілястри з білої цегли. Було 1 вересня, і діти йшли до школи. З юрт їх позвозили до інтернатів. Тепер собі пригадую, що майже не було дерев, і тому ця розпачлива спека і порохи пів-на-пів з повітрям. Сьогодні я подивився, яка погода в Улаангомі: мінус сорок чотири і легка хмарність, вітер південний, чотири кілометри на годину, видимість п’ятдесят кілометрів. Я дуже хотів би тепер бути там.

Однак нарешті ми вирушили далі. З новим запасом китайських супів, баранячих консервів, цибулі, хліба, чаю і корнішонів з Польщі, які були у кожній крамниці. І в кожній юрті, бо у баночках фірми «Урбанек» ставили квіти на домашні вівтарчики. В Улаангомі було навіть чилійське вино, тож ми взяли кілька пляшок. І «Чингізхана» для Тульги. На захід, увесь час на захід, щоб на світанку бачити перед собою власну довгу тінь. Так, як вони колись. Так, як у «Таємній історії монголів», яку невідомо хто написав, але вона дійшла до наших часів, щоб розповісти, як усе насправді було з Чингізханом, його братами, а потім синами, що запанували над світом. Та вона мала би називатися не «Таємна історія», а «В дорозі». Безперервно їдуть, безперервно пересуваються, вирушають і прибувають, женуть, доганяють, повертаються, не злазячи із сідла, підживляються сушеним м’ясом і кумисом і знову пускаються у чвал, в галоп крізь це повітря з видимістю на п’ятдесят, на сто кілометрів, через цей простір, який не чинить опору, і тому здається, що можна дійти до краю світу. І сімсот років тому багато хто дійсно туди дійшов. «Ще тієї ночі повідомили довірених людей, які перебували поблизу. Щоб не обтяжуватися, полишили всі свої речі і вирушили, утікаючи, тієї ж ночі. Пересувалися північною частиною May Унур. На північному боці May Унур Чингізхан їхав так, що розмістив Джельмего з племені Уріангкай позаду себе в ар’єргарді — бо довіряв йому, — а попереду виставив патрулі. Переставивши воїнів у такий спосіб, наступного дня, коли полудневе сонце почало вже хилитися до заходу, він дійшов до Калаталджіт-елет. Тут зупинився, щоб відпочити і поїсти. Коли двоє конюхів Алчідая — Чігідел і Ядір — поїхали кожен у свій бік, щоби попасти коней на траві, вони побачили куряву, яку здіймали вороги, що переслідували їх південною стороною May Унур уздовж Гулан-Букурат. Пригнали тоді своїх коней зі словами: — Ворог наближається!».

Недалеко від міста дорога почала підніматися на перевал Улан-Даваа. Це було на висоті майже дві тисячі метрів, тож двигун перегрівався, і час до часу мусили зупинятися. Дув вітер. Ми виїжджали на Алтай. На зупинках, не чекаючи, поки вистигне двигун, я йшов уперед. Вище і вище. Хотів побачити щось живе. Лежали самі кістяки. Вгорі ширяв птах. Виїжджена дорога плуталася і розплутувалася, оминаючи скелі і ущелини. З висоти наш бус здавався ще однією кам’яною брилою на узбіччі. «Таємна історія» — це переважно дієслова та іменники. Розповідь, яка ніщо не оцінює. Можливо, прикметник вважався плодом сумнівів і нечистого сумління. Я подумав, що було би добре пройти колись цю країну пішки. Щоб нічого не пропустити, щоб торкнутися до неї у масштабі один до одного, ніби йдучи рельєфною картою натуральної величини. Просто так. Бо нічого себе обдурювати, що торкнешся її насправді. Це завжди буде мапа, але щораз більша, щораз ближча до шкіри. З ультралегким наметом, з пуховим спальником, у добрих черевиках, з мінімальним багажем. Як піший юродивий у країні вершників і водіїв. Як ризький поштовий чиновник Костянтин Ренгартен сто років тому. Тоді в передмістях Урги пси обгризали трупи людей, але він стверджував, що «на світі існує небагато місцин, настільки цікавих для мандрівника, як Урга». Він мандрував без намету, шукав притулку в юртах і вивчав життя. «Перше, що я побачив, була гладка дама, яка, оголившись, шкрябала все своє тіло коров’ячим рогом, насадженим на палицю».