Анна Хома - Провина

Марія уявила собі, що перед нею чистий аркуш паперу, а в руках — ручка, оглянулася на пройдений шлях, і вирішила пройти-прочитати його заново, із самого початку, як перечитують дітям на ніч казку: все одно іншої роботи не було.

Почала вона свою казку так: «Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо…»

…Він має на це право: вони занадто довго його зневажали, щоб їм це зійшло з рук. Він бачив, що стається з тими, хто їм потурає.

БУЛА Б ЙОГО ВОЛЯ, ВІН ТРИМАВ БИ ЇХ УСІХ НА ПРИВ’ЯЗІ…

Усі казки схожі одна на одну.

Берете героя — душевного хлопця з накачаними м’язами і шляхетними звичками, даєте йому до рук шаблю чи автомат, чи газонокосарку, бо герой без знаряддя вбивства — не герой, а так, півгероя, — і посилаєте його на боротьбу зі злом. «Замочивши» зло, він по коліна у крові повертається до своєї коханої, і хоча за ним тягнеться шлейф трупів, кохана зі сльозами на очах кидається йому на заляпані кров’ю груди, — кого там хвилюють якісь плями, коли є «Аріель» та «Індезіт»? — і живуть вони після цього звичайно ж довго й безумовно щасливо, народжують дітей, навчають їх бути добрими і розумними… а дітям по горло будете, що дорослим було по коліна…

Овва. Не виходить у неї казка. Проситься стати трилером.

Марія вмостилася зручніше. З казки слів не викинеш, що є, те є.

Він тероризував її настирливо й невідступно, вдень і вночі, у сні й наяву. Вона будувала одну барикаду за іншого, зводила довкола себе високі мури, не помічаючи, що давно перетворилася для всього світу на неприступну фортецю, але тільки не для нього, він одним поглядом примудрявся руйнувати її оборону, і вона знову й знову запитувала себе, а може, найкращим для неї виходом буде капітуляція?

…Жінки створені тільки для того, щоб служити чоловікам. І якщо вони цього не розуміють, треба їм пояснити. Так доступно, щоб до них дійшло.

Взагалі-то він терплячий, він може довго чекати, що його зрозуміють без слів, але якщо не доходить, що ж, він не винен.

Він і так довго стримувався. Сьогодні його терпець увірвався.

Цього вона аж ніяк не сподівалася, — він прочитав це в її очах. ВОНА НЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВІН ЗАВЕДЕ СОБІ КОХАНКУ…

Час минав, списані уявним чорнилом аркуші стосами лягали на уявному столі, а вона все одно просувалася вперед дуже повільно, півкроками, немовби вперше взяла цю казку до рук… взяла, відкрила і зрозуміла, що досі читала не там і не те, що слід було, зумисне пропускаючи одні сцени і домальовуючи інші, і коли таких помилок назбирувалося надто багато, зі злістю шпурляла казку в кут і починала писати дурниці.

…На місто опускається ніч, героїня розбиває шибку у вікні, ховає за пазуху уламок скла, вміло прикидається мертвою, а коли вони приходять і перелякано схиляються над нею — вжик! — перерізає їм горлянки.

А що? Коли трилер, то трилер.

…Він згадав той час, коли кружляв навколо неї, не наважуючись наблизитися, обережно пробуючи ручку дверей і зітхаючи, коли двері знову були чимось ізсередини підперті.

Який він був смішний. Вона зовсім не краща за оту шалено вродливу жінку з пшеничним волоссям, яка дозволила собі сміятися над ним, п’яно похитуючись при цьому. Ця теж вирішила над ним посміятися.

Чому вони ніяк не хочуть зрозуміти, що він зовсім не такий, яким видається? Що з ним треба бути обережним?

Усі вони дурні й ні про що не здогадуються, поки не стає запізно. Хоча ні. Вона давно знала про нього правду.

АЛЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВПОРАЄТЬСЯ САМА.

Марія схопилася за голову. Вона ніяк не могла придумати закінчення для своєї неписаної казки.

За законами жанру Добро мало б надійно, стовідсотково і щонайменше назавжди перемогти Зло, але хіба його можна здолати шаблею, автоматом чи газонокосаркою? Ні, для вирішальної битви потрібна НАЙБІЛЬША зброя на землі, а де її взяти?

І хто сказав, що Добро погодиться брати до рук зброю, — хто б його питав, звісно, але яке ж воно після цього добро, і що з таким смертоносним добром потім робити? Навряд чи воно захоче, побувавши у шкурі Зла, відчувши смак влади, сили і вседозволеності, добровільно прошити себе стрілами, кулями чи ще якоюсь гидотою, щоб потім гарно впасти в багно, захлинаючись власною кров’ю, бо так, бачите, йому призначено жанром.

А раптом — вона ж пише трилер, а в трилері словосполучення «а раптом» має траплятися дуже часто, — так ось, а раптом Добро з’явиться звідти, звідки його зовсім не чекають — із найглибших глибин Зла, і що тоді? Зав’язувати йому очі, щоб не видно було, кого вбиваєш?..