Анна Хома - Провина

Йому було важко перейти від своїх думок до її роздумів, він струсив попіл і подивився в ніч — напевно вирішив, що нема чого слухати жіночі балачки, але запитав для годиться:

— І що ж це за слова?

— «Крізь прочинену браму з подвір’я ступить світло босоніж на стежку, щоб назавжди відійти від нас, але буде видно і в темряві, що в Тебе втікаюча тінь…» — Грицько Чубай.

Він хвильку подумав, потім знизав плечима:

— Набір слів.

— Я знала, що тобі сподобається.

Влад мовчки втупився у жінку. Акведуктус церебрі! [13] Водогін мозку (лат.) Через цю темряву не розбереш, чи вона сміється з нього, чи говорить серйозно. Але, але, але — як казала його колишня коханка — вона знову нічого не запитала про головне.

І він знову, як останній зрадник, сам усе розпатякав.

Ну, не все звичайно, а так, у загальних рисах: є дещо пов’язане з минулим… дещо дуже особисте… вони хочуть відкрити це особисте широкому загалу…

Підозрював, що вона зрозуміла значно більше, ніж хотілося б йому.

А під кінець мовила: «Ой, я ж маю стільки прасування!». — І шаснула всередину.

Він іще трохи потовкся на сходах і теж пішов досередини.

І вже зачиняючи двері, побачив, як зменшується смуга світла, що рвалося з передпокою на стежку, і як згущується довкола нього темрява. У певну мить йому захотілося залишити двері відчиненими, а світло — увімкненим, але вже через хвильку він посміявся з цього.

Біда шаснула досередини. Була мить, коли вона подумала, що їй доведеться заночувати на подвір’ї. Від цієї думки в неї аж шерсть стала дибки. Але все владналося.

Люди рідко прислуховуються до свого серця.

Ілона відвернулася, ледве стримуючись, щоб не розтрясти браму, в яку вчепилась обома руками і ніяк не могла відірватись.

Блукаючи містом, як зомбі, не бажаючи ночувати в квартирі разом зі старушенцією і сморчком, вона несподівано для себе опинилася на знайомій вулиці і здригнулася, побачивши, як ударило світло з дверей знайомого будинку… і загадала: якщо це світло не згасне і ці двері не зачиняться, поки вона порахує до десяти, то вона увійде туди і все їм розповість, починаючи з подій минулої п’ятниці, коли вона вмирала з цікавості, причаївшись у себе в будинку на сходах вище поверхом і намагаючись не пропустити появи маминого ухажора, — першого на її пам’яті ухажора, якого мама запрошувала до себе в гості, бо зі всіма іншими зустрічалася на їхній території, боячись, щоб хтось із них не побачив, яка в неї доросла дочка, — а розповівши все, запитає у них: «Ви все це підстроїли, чи не ви?»

Вона дуже швидко рахувала до десяти, справді, дуже швидко, але, але, але… двері замкнули, світло вимкнули, тьопай, Ілоночко, куди знаєш, а нам не заважай.

«Не надійтеся, уроди, ми ще обов’язково побачимося!»

Омлет підгорів.

Вона відвернулася лише на хвилинку — вночі вимкнули електроенергію, холодильник потік, і треба було повитягувати продукти — а краї омлета за цю хвилинку вкрилися чорною каймою.

Марія швидко відставила пательню. Давно в неї ніщо не підгорало.

— Що в нас сьогодні на сніданок? — чоловік увійшов швидким бадьорим кроком і заглянув їй через плече. — Що це за різнокольорова штукенція?

Марія стиснула ручку пательні.

— Це такий омлет? З помідорами, ковбасою і перцем? Перший раз такий бачу. Де мій улюблений кришталь?

Він витяг дві широкі кришталеві салатниці й потягнувся за виделками.

— Ми живемо, як справжні буржуї.

— Я приготую новий! — Марія відсунула пательню і метнулася за продуктами.

— Що новий? Омлет?

— Я швидко. Ти встигнеш на роботу, не хвилюйся.

Він схопив відставлену пательню.

— Я хочу цей омлет. Він так на мене дивиться…

— Він підгорів, почекай хвилинку.

— Хто підгорів? Омлет? Ну, ти не знаєш, що таке підгорілий омлет. От у мене колись омлет підгорів по-справжньому, по-студентськи. Лишився тільки тонюсінький шар вугілля. Зате в кухні було стільки диму, що комендант викликав пожежників. Увесь гуртожиток падав від сміху… крім мене, звичайно, і коменданта.

— Але…

— Сідай. Я сьогодні замість офіціанта…

Влад розрізав омлет на порції і почав викладати у тарілки. Жінка кілька разів поривалася встати, спостерігаючи за його рухами, і лише коли він сів, сама взялася за виделку.

— Шикарний омлет.

— Неправда.

— Чому неправда? — проговорив Влад із набитим ротом.

— Насправді він тобі не сподобався.

— Я краще знаю. А… якщо б не сподобався, то що?