Анна Хома - Провина

Дарма вона вийшла за нього заміж…

Шкода її.

Чоловік пішов, не попрощавшись. Не мав звички ні вітатися, ні прощатися, як вона не мала звички дозволяти гладити себе по голові.

Голову треба захищати перш за все, — цього їх навчав фізкультурник, хоч і давно було — пам’ятає.

— Доброго вам ранку.

Багаторічна звичка пригодилася й зараз.

— А чоловік щойно пішов, ви ще застанете його в гаражі — термінові справи не люблять зволікань.

— Що це ви пили з самого ранку? Каву?

— Ви завжди говорите натяками?

— Тільки з вами.

— Радійте, я сьогодні добра. Сідайте, не соромтеся, я теж, мабуть, вип’ю. Вам яку?

— Чорну й без цукру.

— А я люблю солодку і з вершками.

— Ви завжди подаєте каву у фужерах?

— А ваша жінка хіба ні? Дивно, всі п’ють каву з фужерів.

— А ми п’ємо з філіжанок, уявляєте?

— Та що ви кажете? Та не може такого бути.

— Ви щось хочете сказати?

— Тільки те, що ви знову виграли! Вранішні баталії з чужими красунями стопудово не для мене, — це, моя мала так каже: тату, а я завтра сто пудів не піду до школи, навіть якщо не буде температури!

— І що ви відповідаєте?

— Якщо буде температура, сто пудів не підеш. Щось не чути голосу знайомого «Опеля» — треба йти перевірити, що там до чого.

— Термінову справу заодно залагодити.

— Її так з ходу не залагодиш…

— Особливо зранку.

— Я вже здався п’ять хвилин тому, нечесно мене добивати. Дякую за каву. Ні, нічого не говоріть, здатися тричі — це поганий знак.

На роботі пані Ніна одразу ж направила його до завідувача:

— Ідіть-ідіть, казав, що терміново, а я збрехала, що у вас блатний клієнт.

— Хто б мене прикривав, якби не ви, Нінок.

У завідувача — набурмосеного, але спритного чоловіка, який не вантажив надмірно, але й не попускав віжок — сиділи відвідувачі.

«Блатні клієнти…» — подумав було Влад і вкляк.

— От бачите-бачите, він її впізнав!

У кабінеті завідувача сиділа парочка років за шістдесят: дідуля — сухорлявий, верткий, коли викрикнув свою фразу — спурхнув з крісла, тепер крутився на ньому навсібіч, не опускаючи спрямованого в бік Влада вказівного пальця, і бабуля — хоч і сутула, але виріз у сукні досить відкритий, та й прикрас багато, а на голові стародавній капелюшок із малесенькою вуаллю, — таких бабуль не зустрінеш у селі, там, у селі, бабусям не до капелюшків з вуалями, але чого він раптом згадав про село? З нудьги, чи що?

— Володимире, — завідувач усіх називав на ім’я, — ти її знаєш?

Він показав рукою на третю особу.

Поміж двох дорослих, як поміж стражів, сиділо тихеньке дівча в панамці, футболці в горошок, джинсовому сарафанчику поза коліна, біленьких шкарпеточках і пласких босоніжках, — сиділо зіщулено, вклавши долоні між коліна, схиливши набік голову з дрібнохвилястим волоссячком і виглядаючи років на дванадцять.

— Котру з них?

— Не викручуйся: справа серйозна.

Певно, що серйозна, останнім часом у нього не буває несерйозних справ. То весілля, то траур…

— Нехай зізнається, нехай… — знову дідуля. Бабуля нахилилася поза спиною дівчинки і щось їй прошепотіла. — Бо ми подамо заяву в міліцію.

— Володимире, ти краще сядь. Е ні, курити я тобі тут не дозволю. Панове Єрмоленки звинувачують тебе у… ти сидиш, Володимире, добре сидиш? — у розбещенні їхньої малолітньої онуки. І в них є докази.

Завідувач кинув Владові пачку фотографій.

— Так-так, докази надійні, надійніших не буває, ми були б одразу подали заяву…

Влад одним ударом вибив цигарку, припалив і затягнувся.

— Ти оглух? Тут не можна курити, — нагадав завідувач, підсуваючи до нього попільничку. — Я теж, поки тебе чекав, не втримався.

— А дитина? Про дитину ви подумали?

— Спокійно, панове, зараз ми з усім розберемося. Галинко, принеси нам кави.

— Ви нас кавою не годуйте, ми…

— Я сказав — спокійно.

Вони нарешті замовкли. Влад струсив попіл у попільничку і взявся за фотки.

На них — професійних, цифрових, п’ятнадцять на двадцять один, з позначенням дати й часу зйомок — були зафіксовані оголені ділянки тіла: окремо плечі, зап’ястя, шия, груди, сідниці, стегна з внутрішнього боку, — і на кожній ділянці цього тіла — синці, де більші, де менші…

Влад відклав фотки і струсив попіл просто на килим.

— Ти мені не нароби тут дір. Килим дорогий.

— У нас іще є висновок від лікаря, так-так…

Бабуля знову нахилилася до діда — одразу видно, хто керує парадом, — вислухавши її, дідуля знову почав підскакувати: