Анна Хома - Провина

Але маму ніщо не зачіпало. Учителька завела тебе до порожнього класу і змила з тебе всю машкару, і попередила, щоб це було востаннє.

За ці півроку найближчою для тебе людиною став Саша. Ви майже не розлучалися. Задля нього ти забула про свою компанію.

Заради нього ти поступово перебирала на себе мамині обов’язки.

Мама повернулась у день твого народження.

Вона спекла торт, запалила на ньому дванадцять свічок, разом з тобою їх задула і дозволила увімкнути музику на повну катушку.

Вона прикрасила твою кімнату надувними кульками, подарувала тобі великого пухнастого ведмедика, налила тобі у келих шампанського — «у дванадцять років можна собі дозволити те, що було заборонено рік тому» — сміялася, жартувала, по сто разів наказувала Саші, щоб він ніколи не кривдив свою сестру…

На закінчення свята тебе морозило, як при сильній застуді. Мама повернулась, але зовсім не такою, якою була раніше.

Вона НЕ ДИВИЛАСЯ тобі у вічі.

Спочатку ти вирішила, що помилилася, ти тішилася, що ви починаєте жити, як раніше, ти стрибала і плескала в долоні… у дванадцять років ти була така ж дурна, як і в два рочки, бо все ще свято вірила, що всі ночі мають бути із зірками й ліхтарями: але мама, ледве стрівшись із тобою очима, одразу відводила їх убік, і це було так незрозуміло і так страшно, що ти завмирала, а твій всесвіт стискувався, малів, змикався довкола тебе. Чорного тунелю ще не було, але вже стрімко гасли зірки й ліхтарі.

І ти набрала у груди побільше повітря й відмовилась їхати на цвинтар.

Щоб зустрітися з татом, тобі не потрібно було щодень бачити довгі й мовчазні ряди могил. Твій тато був усюди, тільки не там.

— Як це зрозуміти?

— Я не хочу.

— Минуло лише два роки, а ти так легко про нього забула.

— Я не забула.

— А він тебе так любив.

— Ти не слухаєш мене, мам! Я думаю, це все неправильно — те, що ти робиш. Не можна поводитись з мертвою людиною так, ніби вона жива. Я не знаю чому, але це неправильно…

— Я нікого не тягну на ланцюгу. Можеш забавлятися далі, скільки хочеш, а ми поїхали. Поквапся, хлопчику мій. Ти один у мене залишився.

— Тато помер, невже ти цього не розумієш? По-мер!

— Замовкни.

— Його тіло, напевно, вже почало розкладатися!

— Що?

Ти не хотіла казати того, що сказала, але твої слова влучили в ціль: мама нарешті подивилася просто у вічі.Ти отримала можливість розказати їй правду. Про безсмертного бога. Про людей, яких він ніколи не залишає у біді. Про добро, яке треба оберігати від бруду і кіптяви, щоб воно не перетворилось у зло.

Але тут втрутився Саша. Він стояв біля дверей, вбраний, взутий, готовий їхати, і раптом сказав, дивлячись собі під ноги:

— Коли тато був хворий, Маша казала, що було б добре, якби тато швидше помер. Вона так мені казала.

— Мам, я не… я просто… я не могла більше чути, як він стогне, але я не хотіла… Мам!

Вона вдарила тебе парасолею, яку щойно взяла до рук, бо надворі періщив дощ. Потім ударила ще раз. І ще.

Вона била тебе безупину, не дивлячись, куди влучає, не цілячись, навідліг, з розмаху, а ти чіплялася за неї руками, ридма ридаючи і повторюючи, мов молитву: «Я не хотіла, мам, я не хотіла того, що сказала, повір мені, будь ласка, я не хотіла…»

У якусь мить ти не втрималася на ногах і впала на підлогу, а в наступну мить лягла, затуливши голову руками, не змовкаючи ні на хвилину: «Вибач мені, мам, будь ласка, вибач, я не хотіла, мам…»

Тобі здавалося, що ці слова вросли в твою кров, і навіть постарівши, ти будеш шепотіти їх беззубим ротом; тобі було гаряче від усвідомлення того, що тебе б’ють. Тебе ще ніколи не били, тому, мабуть, ти почувалася так незвично. Не зупиняючись ні на мить, ти викрикувала і викрикувала рятівні слова: «Я не хотіла, щоб він помер, я не хотіла, повір мені, повір…»

Врешті-решт ти змучилася кричати й перейшла на шепіт. І настав момент, коли удари припинилися…

Серед дзвінкої тиші, серед гарячої, пульсуючої від краю до краю галактики, ти почула, як мама плаче. Вперше після смерті тата.

Немов прорвалася невидима бетонна барикада, і ти була в цьому винна: «…пробач мені, будь ласка, пробач…»

Це був відгомін твоєї молитви. А може, тобі причулося. Бо в цій тиші ти нарешті зрозуміла, що таке біль. І на цілу сходинку стала ближчою до розуміння татової біди.

Раптом до тебе хтось доторкнувся. Ти підняла голову. Мами не було. Присівши біля тебе, Саша дивився сумними очима і гладив тебе по спині. Потім несміливо і тремтяче його рука опустилася нижче.