Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Про літа, проведені у Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, просто боявся оповідати. Але одного разу — це вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, якось розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон. Як нині бачу: стрийко сидить за столом, зіперся чолом на долоню, дивиться не на присутніх, а кудись у безмежжя і, весь осяяний якимось внутрішнім духовним світлом, ніби розповідає сам собі… Слова його зринають тихо, неквапно і, бачиться, не одразу вмовкають, гаснуть, а, наче осіннє листя, ще довго кружляють по хаті і неквапно встеляють долівку дивовижно-чистим і ніжно-теплим верховинським інеєм…

І моя дитяча фантазія малювала і на все життя витворила в уяві картину, сплетену із тихих і теплих слів стрийка Штефана.

…Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно газдує зима, того року, як це часто трапляється у Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися із дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову із колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ одразу помолодів і зацвів рясним і багатим квітом інею.

Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.

Навколо, як багаті верховинські газди, сиділи тихо у білих гунях старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані із пухнастого інею, новенькі гуні.

А ще нижче, щоправда, уже у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і, бачилося, тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.

Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі і йому весь час здавалося: за один короткий сон із осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого благоденства… Країну, де народжуються, живуть і вічно царюють білі-білі гуцульські ангели. Все тут було для нього казково і незвично… Он, у самому низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого лісоруба-верховинця, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не просто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перекатах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янгольська річка, верховинським дівчам швидко бігла, аби встигнути донести у долину різдвяні пісні. І аби ті пісні древніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього світу про народження Спасителя, що усі теперішні суєти їхні — то є марнота марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює Віру, Надію, Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей світ із словами на вустах: “Я мир вам приніс!”.

І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом і вона — свята тиша ця — із переляку скрикне і розіб’ється-розсиплеться мільярдами друзок-іскринок інію і білим мовчанням затопить усі простори земні.

І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, у якому він прокинувся — не просто природне диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди і навперегінці із веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний рай.

— Браток, ти би краще додому повернувся, — порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.

Але Штефан не те, що би послухався, а навіть образився: він стоїть біля воріт Едему, а йому показують дорогу назад, до пекла! І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі достеменно знали, яким пеклом обернувся для нього сподіваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна дорога у сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі… Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів відкопали серед війни і відправили у Бузулук, де формувався корпус генерала Людвіга Свободи.