Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Коли після довгих умовлянь дід не згодився вийти навіть поїсти, Фіскарошка сокирою виламала в комірчині двері. Дід сидів по шию в талярах і все виймав і виймав з міхів пачки. Він навіть не глянув на жону: плямкаючи губами, рахував і рахував гроші, сміючись червоно-божевільними очима на когось невидимого.

— Тумане осімнадцятий! — сплеснула руками баба, — ти що, розум у Лавках стратив: хіба ти не розумієш, што тото данайські дари уд щезника Янка.

— Щезни ти сама, гарпійо язиката! — рявкнув Соломон, не одриваючись од лічби. — Як би’ми повіли, што кілля з неба буде падати — повірю, айбо што би чорт мені такі гроші задарь дав — нигда шуга!..

Видно, та судьба, що вберігала досі Соломона від Янкової помсти, напилася й заснула на гостині у Лавках і годі її було дочекатись, аби просвітити пульки дурному чоловікові.

Тоді Фіскарошка почала ласкаво з іншого боку:

— Іди, солодкий Мішку, хоть штось поїсти. Другу добу крихотятка в роті не маєш… Та й нашто тоті талярі? Хібить тобі уже лем воші мацкальські у сибірському лагері годувати?

Все це коїлося на початку 50-х років. Тоді за один цуравий таляр чоловікові безпекаші могли спокійно на много літ одягнути на очі решітки. Совєтська власть була ще — ого-го! — моцною, здоровою, червонопикою. Хто тоді ще міг здумати, що таке вселенське царство, котре слалося з одного кінця землі в другий, царство, над яким ніколи не заходило сонце, може в один прекрасний день луснути, мов бульбашка дощова. От тепер і не вір, що Господь великий у своїй правоті і всіє у руках його.

— Та ци чуєш, Мішку, — вела своєї Фіскарошка. — Ну хоть уповіш — на яку мару здалися тобі сі чортові таляри?

Соломон на мить висунув з грошей шию, далі припіднявся, озирнувся божевільно виряченими очима надовкола і, приклавши до вуст вказівного пальця, просичав:

— Тс-с-с… тихо… тс-с-с… тихо, дурна бабо… Ану ж, увидиш, наші щи вернуться… Тс-с-с — тихо…

І впав у прірву лічби… І лічив… лічив… Ще день, другий, третій… А гроші з міхів все прибували й прибували… Від їх натиску почали скрипіти двері, осипатися стіни. А старий лічив, лічив, доки не дістав інфаркт… І в ту ж мить гроші безслідно зникли в’єдно з міхами. Коли Фіскарошка увійшла у комірчину, від Соломона од голоду і виснаження лишився уже лишень скелет: лежав на голій глиняній долівці, охолов, очі заскляніли, а губи все ще ворушились і ворушились. Видно, Соломон й по дорозі на той світ ніяк не міг вгамуватися і все ще лічив і лічив…

Але, на щастя, діда вдалося врятувати і він помалу оклигав. Проте це вже був зовсім інший дід. Від його колишніх “мух у носі”, тобто нервів, лишився тільки попіл… Дід став на диво спокійним, благеньким, помудрішав щонайменше на сто років і весь час дрімав…

…Ось і тепер дід потихеньку встав із свого трону з-під печі, і, вмовляючись, мовив сам же до себе:

— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.

Далі підійшов до вікна і з сарказмом повідомив:

— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправоє.* Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.

Фіскарошка й собі одразу кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.

— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині із тобою? — розгнівалася.

Коли пан Фийса навідувався до нас, бачилося, із ним заходила вся позитивна і негативна енергетика: ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися од страху кури, перелякано кричали у сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.

Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали із могили — весь ніби висічений із каламутного льоду.

— Марько, ваш Сталін сатана? — запитав тихо, навіть не привітавшись.

— Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами — про што ви кажете! — ледь не захлинулася од несподіванки баба.

— Ваш Сталін, Марько, сатана! Сатана, світом человічеським ще незнанна! — уже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.

— Хрест на мені… Хрест на тобі… свят… свят! — почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. — Ви не боїтесь таке страшне говорити?! Маєте гріх неспасенний таке про вождя… про отця нашого таке говорити.

— То не я казав! То говорив дорогий Микита Хрущов! Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має! — луснув п’ястуком об одвірок Фийса.