Чак Поланік - Чарівна ти

Тед хотів, щоб їхні стосунки перейшли на інший рівень, але Пенні не бажала ризикувати. Вона вже кілька тижнів відмовляла Тедові. Після того, що сталося з ґвалтівником на станції метро, вона продовжувала побоюватися, що всередині її піхви щось негаразд. Тед був хорошим хлопцем, який не надто наполягав. Він був відкритий і відвертий у своїх почуттях до неї. Абсолютна протилежність Максу. Менш за все вона хотіла порізати геніталії єдиного серйозного хлопця, який у неї був після коледжу.

Щоб змінити тему розмови, вона запитала:

— Тобто ми вже не подаємо колективний позов?

Тед знизав плечима.

— Немає позивача — немає позову!

Пенні злизала мигдалеву підливу з паличок, продовжуючи розмірковувати.

— Але ми й досі можемо подати позов на мої права на патент?

Тед зітхнув. Подивився на неї, стривожено насупивши брови.

— Свідчення під присягою можуть бути для тебе надто принизливими. Бриллштейн не буде відводити удари. Він зажадає дізнатися найдрібніші подробиці кожного випробування, якому ти скорялася.

Бриллштейн. Пенні ненавиділа його. Але знала, що він ухопиться за цю справу. Контора могла б заробити чималі гроші, якби Пенні пощастило відсудити навіть крихту від прибутків Масквеллової імперії сексуальних іграшок.

Тед перевів погляд на величезний кулон із рубіном на її грудях. Той самий сувенір. Щоб поберегти його почуття, слід залишати кулон удома. Пенні вирішила сховати коштовність у банківський сейф, де вже «мешкав» її ковпачок.

Вона нахилилася та почала збирати форми заяв для справи щодо захисту справ споживачів.

— Не варто відступати від колективного позову. — Вона перетягнула заяви гумовою стрічкою та попрямувала до дверей. — Якщо даси мені завтра вихідний, обіцяю, я знайду нам позивачів!

Наступного дня Пенні з дому вирішила йти пішки. Взувшись у черевики від Гуччі, вона жваво рушила П’ятою авеню, тримаючи в руках незручні планшети з затискачами. Кишені її короткого тренчу від Донателли Версаче мало не розривало від кулькових ручок. Під пальто вона вдягнула кумедну мікро-мініспідницю всіх кольорів райдуги від Бетсі Джонсон.

Цвірінькали птахи. Її гладенькі голі ноги пестило ранкове сонце й оцінюючі погляди привабливих чоловіків, які витріщалися на неї. Коли опиняєшся у фокусі такої принадної для твого егоцентризму уваги, важко не відмовитися від своєї місії знайти юридичні факти. Невимовно тепла погода звабила її прогулятися Центральним парком, де неможливо було не помітити зміни в соціальних підвалинах міста.

Зникли легіони кваліфікованих англійських гувернанток, охайних помічниць-іноземок, що прибули зі Швейцарії за програмою «Au Pair», тих тендітних юних помічниць, які наглядали за привілейованими дітьми заможних родин з Манхеттена. Натомість просторами Шип-Медоу блукали, мов дикі койоти, купки замурзаних вуличних хлопчаків. Ще бракувало пасторальному пейзажу стійких робітниць — економічних біженців з країн третього світу, які зазвичай працювали слухняними медсестрами та доглядальницями. Схоже, що в парку залишили кілька інвалідних крісел із людьми похилого віку. Цих безпорадних старих вочевидь кинули напризволяще — вони мали самі давати собі раду на цих бордюрах уздовж паркових стежин. Під бадьорі, прискорені кроки Пенні огортав неприємний душок від наповнених підгузків та приймачів для калу.

Це здавалося божевіллям, але кілька жінок навколо неї були або поодинокими дівчатами-підлітками, або старими, які стікали слиною. Попри надто юних та надто безпорадних, складалося враження, що єдині жінки в парку — усміхнені обличчя на безлічі оголошень, які за одну ніч з’явилися всюди, куди не кинь оком. На стовпах, на зупинках автобусів, на фанерних щитах — усі вертикальні поверхні Великого Яблука були заклеєні фотографіями, на кожній — інша жінка. Біля кожного знімку надпис: «Пішла та не повернулася: кохана дружина», або «Улюблена дочка», або «Ріднесенька матуся». «Дорогоцінна сестра».

«Ви бачили цю жінку? — було надруковано в оголошеннях. — Зникла з…» Далі йшла дата. Усі зникли протягом останніх двох тижнів. Пенні вони нагадали могильні плити, кладовища надгробків, ніби ціле місто перетворилося на жіночий цвинтар. Видовище пригнічувало. Навіть жахало.

Уже почали зловісно пліткувати, що до зникнення жінок якось причетні прилади «Чарівної ти». Базікали, що найперші користувачі усамітнилися й мешкали наче прочани під мостами та в покинутих тунелях метро. Вони залишили родини та кар’єри. Зараз безпритульні, вони залишалися відданими лише новій продукції інтимного піклування.