Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Звичайно, ніякої команди Граб нікому не давав, а впорав двох молоденьких овець сам. Одне не міг дотямити: в чому його вина перед тлустим Лантухом? За віщо має просити від нього вибачення? Граб же не сказав йому жодного кривого слова, навіть поглядом не образив. Тоді чому Петро має перед ним спокутуватись? А потім, по якому праву ріже колгоспних овець, збиратиме малину і везтиме дари Цюбеєві? Чим той таке заслужив від березільчан, які його у вічі не бачили?

Подібні думки гризли всю ніч, не давали заснути… Так і промучився до світанку на ліжку. А тільки зазоріло, збудив жінку, дочок і пішли з відрами по малину.

На ті часи вирощувати в колгоспах цю нині престижну культуру майже нікому не спадало на гадку. Іди собі в ліс, у хащі і збирай на пару із ведмедями дрібні ягоди запашні. А в колгоспі часу не стачило за бульбою — одвічним хлібом верховинським — впору доглянути, сіно у погожу годину зібрати і звести до зимівель. Зеленяк перший у районі — теж не без мудрої ради пшеничнокосої агрономки — добув звідкілясь саджанці садової малини і подарував їм найсмачніші царини у видолинку за селом. Ця потреба виникла не із палкого бажання підкріпити колгоспну економіку, а із спокуси чисто меркантильної. Скажімо, голова колгоспу із долинянського району у будь-яку пору міг задобрити сердитих перевіряючих чи піднести презент постачальникам — рання і пізня черешня, абрикоси, персики, перші помідори, огірки, а відтак — виноград, мед… Подібні дари у чималій кількості одразу угамовували «праведний» гнів ревізорів, начальників різних рангів, служили візитною карткою і перепусткою на недосяжні бази, у високі інстанції… А яким дефіцитом міг прислужитися голова гірського колгоспу? Бараниною? Вона йшла здебільшого на любителя. Молоком? Маслом? Його і в магазинах доволі. Картоплею, яблуками? Хіба за тих умов, коли на рівнинах неврожай. А це вельми рідко траплялось. Здебільшого самі гори терпіли від недороду. А ось малина — продукт ніжний, спокусливий для кожного. І ця культура одразу вивела Зеленяка у люди помітні, потрібні…

Граб із сім’єю встиг на малинник ще до схід сонця. Обгороджений високим колючим плотом, він здалеку манив до себе густими, ніжними, аж дотиково відчутними запахами. Біля воріт, із рушницею на колінах, сидів на колоді дід Піняшко.

— Доброго ранку, Іване! — привітався голосно Граб.

— Аби лиш і день був таким добрим, — відповів Піняшко і піднявся назустріч.

— Ми за малиною, — мовив діловито Граб. — Голова послав.

— Цидулка є? — запитав суворо Піняшко.

— Тутка вона, — простягнув Граб папірець.

Дід з недовірою прийняв записку, для чогось понюхав її, потім просвітив навпроти рожевого сходу і тільки затим розгорнув. Вивчав довго, прискіпливо, раз у раз облизуючи язиком губи, відтак категорично сказав:

— Недійсна!

— Чому? — здивовано запитав Граб.

— Без печатки недійсна, — відповів Піняшко.

— Але ж записка із почерком голови, там і його підпис.

— Без печатки не признаю! — стояв твердо Піняшко. — Сам голова мені наказав.

Дід мав свою правду. Річ у тім, що Піняшко був вірний сторож, але неграмотний. І до недавнього часу, коли хтось приходив із посланням від Зеленяка, старий навіть не дивився на цидулки, старанно ховав їх у кишеню для звітності і вільно пропускав прибульців на малинник. А торік хтось із міських грибників довідався про Піняшкову темноту, про те, що старий беззастережно відкриває ворота у ягідник по будь-якій записці. І дотепник спробував щастя. Тицьнув дідові якусь цидулку, а Піняшко одразу звільнив ворота, ще й допоміг назбирати повну корзину добірних ягід. Наступного дня на малинник прибуло вже п’ять посланців від голови. І всі по закону, із папірцями від Івана Петровича. Дід і тим поміг наповнити відра і корзини. Назавтра історія повторилася, щоправда, уже з більшою кількістю любителів малини. А під кінець тижня завітав сюди з гостями уже і сам голова. Веселий, збуджений завів шановних у ягідник і тут з ним ледь не стався припадок.

— Діду, де малина?! — заревів ведмедем Зеленяк.

— Тутки вона, — поплескав себе по кишені переляканий Піняшко.

Не в силах приборкати лють, голова кинувся до нещасного старого, схопив за барки і почав трясти.

— Де малина, кому спродав?! — дихав гнівом у вічі дідові.

— Кажу вам, Іване Петровичу, тутки вона, тутки, — плескав себе і далі по кишені Піняшко.

Відтак витяг купку записок і простягнув Зеленякові.

Іван Петрович схопив одну, розгорнув і напівзрячими від шаленства очима прочитав: