Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Перебачте, ви будете Цюбей? — мовив Петро.

Чолов’яга, жуючи, питально глянув на Граба, далі одним духом проковтнув їжу і піднявся. Мовчки витер полами халата руки, накрив рушником полуденок і вже тоді роздратовано пробубнів:

— Я уже сорок п’ять років Цюбей… Чого потрібно? — випнув черево.

Граб не без подиву запримітив, що його співбесідник разюче схожий на величезний лантух, наповнений доверху зерном.

— Я приїхав до вас від Івана Петровича Зеленяка, нашого голови, — сказав якомога догідливіше Граб.

— А-а-а, — протягнув задоволено Лантух. — Треба було із цього починати. Як йому там ведеться — живий, здоровий?

— Самі знаєте, як нам нині ведеться: літо, крутимося, як білка в колесі. Кожна днешня година відплатить нам узимку…

— А що велів передати?

— Ферми ремонтуємо на зиму. Цементу би нам хоч один віз…

— Ви просто так приїхали?

— Ні, я тут з кіньми… Віз біля прохідної.

— Це ви мудро зробили, — похвалив Лантух. — Ходімо туди, — й перевальцем подибав попереду Граба до прохідної.

Петро йшов за Цюбеєм, зацікавлено спостерігав за тяжкою, розвалькуватою ходою, і йому здавалося, завскладом не йде, а силоміць, з натугою, якось похапливо, наче крадений товар, волочить по землі своє дебеле тіло.

— Коні мої он там, — показав Граб під липи, коли вийшли на вулицю.

Лантух підійшов до воза, розгорнув сіно, але переконавшись, що підвода порожня, розчаровано запитав:

— І це все?

— Та не хвилюйтеся, — одразу заспокоїв Граб. — Гадаю однієї підводи цементу нам достатньо…

Лантух осік сердитими очицями Петра на слові й відрізав:

— Я не журюся, чи стачить тобі підводи! Зеленяк більше нічого не передавав?!

— Ой, забув! — спохватився Граб. — Як же я забув?! Передавав Іван Петрович, звичайно, передавав… Щире вітаннячко передавав, великий привіт вам, сім’ї вашій, — брехав безбожно далі.

Лантух отетеріло дивився на Граба, потім сердито сплюнув і їдко спитав:

— Кажеш, привіти прислав твій Іван Петрович?

— Від щирого серця, — приклав руку до грудей Граб.

— Тоді ти йому передай теж саме від мене, — криво усміхнувся Лантух. — А тепер можеш їхати.

— Куди?

— Додому!

— А як з цементом? — щиро здивувався Граб.

— Я звідки знаю? — відповів з не меншим подивом Цюбей. — Ти осліп? Не бачиш, що тут написано? — показав на табличку біля прохідної.

— «Заготзерно», — прочитав повільно Граб.

— А ти за чим приїхав?

— За цементом.

— Ну, і шукай контору «Заготцемент». А Іванові Петровичу передай великий привіт і скажи, що я так наївся його малини і баранини — ще й досі відригується.

Петро хотів порадитись, як же йому тепер бути? Проте Лантух не мав бажання вести розмову далі. Грюкнув перед носом Граба дверима прохідної і, наче вгодований гусак, подибав доїдати полуденок.

Повернувшись у Березілля, Граб прийшов до Зеленяка і розповів про невдалу поїздку. Іван Петрович спокійно вислухав Петра і перепитав:

— Кажете, Цюбей передавав привіт і сказав, що від малини і баранини йому гірко стало?

— Напевне, зіпсованої наївся, — щиро висловив своє припущення Граб. — А потім і справді, Іване Петровичу, звідкіля у «Заготзерні» цемент? Нам треба деінде шукати…

— Правильно, — підтримав одразу Іван Петрович. — На базі дурнів й ідіотів… Таких, як ви, Грабе!

І всередині Зеленяка, Грабові здалося, щось забулькотіло, як окріп у казані, і виплеснулось на бідного Петра.

— Кий біг заставляв вас їхати сьогодні?! Ви що? Вам у вухах миші кубла звили? — бризкав слиною на переляканого Граба. — Оглухли?! Я ж говорив на ваш курячий розум — поїдете завтра, а перед тим зайдете до мене!

— Хотів якнайкраще, швидше…

— Мене з’їсти, аби усім руки розв’язати! — додав люто Зеленяк. — Як же мені тепер людям у вічі дивитися? Що вони подумають?

— Іване Петровичу, заспокойтеся, — благав Граб. — Я ж на вас тіні не кинув, нічого злого не наговорював. Навпаки, хвалив вас… Бігаєте, трудитеся… Як білка в колесі, спокою не маєте…

Зеленяк довго не міг вгамуватися. Бігав від стіни до стіни кабінету, грюкав п’ястуками по столу, кленув ту годину, яка спровадила його у це село, а всіх березільчан поіменно називав шкідниками, людьми лукавими, нечесними, злими… Складалося враження, що кожен сельчанин лягає і встає з думкою, як би нашкодити голові колгоспу і при нагоді встромити ножаку в спину. Врешті-решт змирившись із тяжкою покарою долі, втомлено мовив:

— Аби скупити перед людьми нашу вину, підете зараз на ферму, скажете, аби зарізали дві молоденькі ярки… А вранці візьміть із ферми жінок, назбираєте пару відер свіжої малини. Все це заберете із собою — повезете в «Заготзерно» Цюбеєві. Вибачитеся. А я зараз йому листа напишу…