Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

«Що сталося? — подумав з тривогою батько. — Чи хто помер або ще більша біда?» Не в силах угамувати збентеження, на мить зупинився, приклав долоню до грудей. Тут раптом помітив, як яругою, все ближче тулячись до ожинових зарослів, із гатикошаркою [7] Гатикошар, гатикошарка — великий кошик із пристосуванням, за допомогою якого чіпляється на плечі, немов рюкзак. за плечима, у бік міста крадькома спіхує жінка.

— Егей, почекайте лиш! — крикнув батько і кинувся навперейми.

Та на мить зупинилася, оглянулась, але, побачивши батька, почала бігти. Однак із тридцятикілограмовим кошиком довго не бігтимеш. Нещасна невдовзі скинула із себе ношу, впала на коліна і заломила руки. Це була Олена Журило — вдовиця, мати п’ятьох сиріт.

— Йой, Андрійку, не карай, помилуй! — заголосила на всю яругу. — Дітям хліба ні за що купити. А черешні достигли, такі солодкі, як манна небесна — простому челяднику гріх з’їсти. Діти нарвали уранці, і несу на базар. А інші віддам до одної у колгосп. Ще й дерева викопаю і понесу до нього… Прости мені… Роти голодні у хаті.

— Олено, що сталося? — почав напитувати батько. — Встань! Чого плачеш?.. Розкажи…

Слово до слова, гублячи думку, жінка плутано оповіла про вчорашні збори на сільському майдані.

— А пополудні, — вела далі Олена, — Симко дав команду, аби всі воли, коні і вози пригнати до майдану. Хто супротивився, того арештували і заперли у хліві коло сільради. Правда, нікого не вбили, ані зранили, але дуже много стріляли. Нарід поперепуджувався. Всі коні і воли зігнали, вози звезли. Там і стоїть дотепер усе. А нарід озлоблений… Всі кажуть: «Хай пропадає і земля, і небо!» Никай, никай! — раптом показала на дорогу.

Від села у бік міста, знімаючи стовпи куряви, тягнувся якийсь дивовижний караван.

— То можна мені йти, Андрійку? — запитала Журило.

— Неси спокійно черешні і продавай, — казав батько і попрямував до дороги.

Тут уже не спішив. Приперся до придорожнього горіха, склав руки на грудях і чекав. Тим часом дивовижний караван наближався до нього. Від побаченого батько не відав, що йому тепер чинити: кричати від люті чи сміятися… Валка була незвичайна. Попереду, спряжені одне до одного, парами ступали повільно коні, воли, бики… За ними, на добрих півкілометра, тягнулись, скриплячи, пищачи, верещачи, кричачи, вози — так само причеплені один до одного. На переднім сидів, гордо піднявши голову, Другий Фронт. Позад нього, на оберемку сіна, примостився пан превелебний. На наступній підводі, у повній бойовій готовності, куняли, зіпершись на гвинтівки, Недійда, Гробар, Пішта…

— Ньо, ньо! — понукував, прицмокуючи, вуйко Семен. — Вперед! Вперед!

І тут із-за дерева вийшов батько — його досі ніхто не помічав, — став посеред дороги.

— Гек! — ікнув вуйко Семен від побаченого і штурхнув ліктем превелебного.

Отець Василій вигулькнув із-за спини Другого Фронту і, уздрівши батька, навкарачки позадкував возом, далі хутко сплигнув і дременув через поле до яруги.

— Панотче, ви куди! Не бійтеся! — гукнув вуйко Семен.

Від його окрику прохопилися з дрімоти на своїй підводі мужні, високосвідомі тілохранителі. Тільки-но побачили батька, бойовий дух одразу вивітрився з них, і так само — притьмом, без жодного слова, посплигували з воза і чкурнули за превелебним, забувши навіть про гвинтівки. Валка зупинилася. Батько стояв посеред дороги мовчки, незрушно. Побачивши, як високосвідомі колективісти блискають п’ятами, Другий Фронт притих, знітився і, видно, теж дав волю дрижакам. Але діватися було нікуди. Сплигнув із воза, пройшовся з батогом вздовж запряженої череди. Наближуючись до батька, з гіркотою сказав:

— Велику правду ти мав, Андрію… Не дозріли ще наші люди для колгоспу. Доки тебе не буде, думаю собі, спробую, аби тобі не завдавати великого клопоту, організувати колгосп сам…

— Ну і що з того вийшло? — спитав батько спокійно, жодним порухом не видаючи емоцій.

— Не дозріли ще… Упираються. Твій батько збаламутив їх. Я хотів спершу землю і все майно до колгоспу дати. Це мені ніяк не вдалося. То, думаю, зроблю собі сам колгосп.

— Ну, і як ти його, свій колгосп, замислив?

— Я собі, дорогий Андрійку, подумав так. Зберу із села усі вози, теліги…

— Так… так… А далі?

— Потім ці вози і теліги поз’єднувати один до одного у такий один великий-великий віз… А далі зібрати із села усіх коней, биків, волів…

— Ну, ну… прошу, прошу…

— Ну, я собі подумав, що всіх коней, биків і волів запрягти у цей великий-великий віз, як тепер, і сам видиш… Сісти на нього і поїхати…