Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Птфі! — сахнувся і сплюнув той. — Згинув би-сь під землею, допився до білої гарячки.

Вуйко схопив пляшку, розкрив широко рот, і останки горілки спрагло забулькали у горлянці.

— І ось одного дня вони зрозуміли, що я покійник, — і пан превелебний, і Агнеса. Того вечора, коли ми прощалися, Агнеса запалила по всьому дому свічки. Ми сиділи удвох у її кімнаті і пили «Ізабеллу». Вино було прекрасне, вистояне і таке червоно-чисте, що мені навіть здавалося, ніби бачу, як плавають на дні згустки крові.

— Треба було менше пити, то й нічого б не привиджувалося! — гаркнув дід й перехрестився.

— Агнеса була зодягнута у чорний бархат і час од часу плакала, а по всьому дому, на стінах, цвіли свічки. І коли вона піднімала келих, свічки спалахували у вині, осявали його, і Агнеса пила «Ізабеллу» разом із вогниками, А потім знову плакала. Я знав, що вона справляє по мені панахиду. Інакше вона б не засвітила стільки свічок. Чи не правда? — допитувався вуйко.

— Роздягайся і йди спати, — попросив по-доброму дід. — Ти вже п’яний, як чіп.

— Ні, дорогий няню, ви послухайте мене, — схопився за дідів рукав вуйко Михайло. — Кому ж я виговорюся, як не вам. Так от, коли я вийшов із її дому і пішов, уже далеко, в лісі, відчув, як полум’я тих свічок починає пекти серце, а розплавлений віск рікою тече позаду, заливаючи всі мої сліди.

— Не любила, то й прогнала дурня! — озвався дід.

— Я завжди знав, що вона ніколи мене не кохала. Вона любила моє майбутнє. Гімназист, студент філософського факультету, потім багатообіцяючий офіцер, а далі мало бути велике майбутнє. Але тепер воно, майбутнє, теж залито розтопленим воском. Я зупинився тут, а ріка розплавленого воску попливла і залила переді мною двері у майбутнє.

— Господи! Великий господи! — раптом упав перед іконою на коліна дід. — Чого його не вбили?! Чому він залишився жити?! Чому він повернувся на мою голову?! — дід ридав і пальцем показував на сина. — Чотирьох ясних соколів від мене забрав, а йому навіщо дарував життя?

Вуйко, похитуючись, встав із-за столу, підійшов до діда, підняв його і поклав руки на його рамена.

— От нарешті я і впізнав свого няня, — мовив зраділо вуйко Михайло. — Думав, струхлявіли ви, хробачки геть всього переточили, а виходить, норов у вас залізний, як і колись. Тіло он згасає, а він, норов, нетлінний… За це, няню дорогий, я вас і люблю. — Син розчулено обняв батька і продовжив: — Клянете, чому не вбитий, чому упав на вашу голову? Так я і не міг померти, мені б спокою і в землі не було, коли б не побачив ще хоч раз вас. Ви для мене — істина, сонце у чорній пітьмі на шляху долі. Я поклоняюся сильним! — підняв п’ястук вуйко Михайло і низько схилив голову.

Лежачи на печі за комином, за весь час розмови я навіть не поворухнувся. Лівий бік стерп до того, що я не відчував навіть пальців. Стримуючи себе, аби не крикнути від болю, почав помалу повертатись на спину. І в цей час несамохіть зачепив плечем мідний дзбанок. Із страшним грюкотом той полетів на підлогу. Вуйко, як вивірка, підскочив до столу, схопив автомат і навів на піч.

— Хто там?! — подивився перелякано у бік діда.

— Не страшися, — заспокоїв дід. — Андріїв старший син там спить…

— А-а-а, — протягнув полегшено вуйко.

Потім підійшов до мене і підняв ковдру. Пильно придивився, але я вдавав, що сплю мертвим сном.

— Нівроку, вимахав за ці роки. Як дві сльози, схожий на нашу маму, царство їй небесне.

— Таке життя, — скрушно похитав головою дід. — Нищимо один одного, старіємо, гаснемо, як трухляві пні, увіходимо в землю, а кров живе. Бо кров — це душа, а вона безсмертна і над часом владна.

— Мало й не забув, — раптом спохватився Михайло. — А де тепер Андрій? Чув, що живим вернувся.

Я знав, що розмова рано чи пізно поверне до мого батька. Четверо загиблих братів усі пішли у діда — відлюдкуваті, тяжкі на слово, якісь незграбні, вайлуваті, жорстокі. Вуйко Михайло і батько пішли від коренів бабиного роду — веселі, дотепні, гострі на розум. У хаті діда ніби співіснували два різні світи і ніяк не могли зжитися. І якщо Іван, Семен, Петро та Ілля ненавиділи навіть один одного, то вуйко Михайло з моїм батьком із самого дитинства любились поміж собою. Навіть тоді, як стало відомо, що батько комуніст, єдиний вуйко Михайло не осудив, а тільки печально промовив:

— Видно, судила доля нашій дорозі розійтися…

І коли, не без помочі діда, жандарми вперше заарештували батька, вуйко Михайло люто запив і сказав дідові:

— Будь моя воля, я би вас повісив, як Іуду, на осиці. І висіли би, доки би вас листя не зжерло.