Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Вона шукала в Михайла захистку.

Він підійшов до неї, опустив голову і простягнув руку. Агнеса мовчки ступила крок назустріч і притулилась до нього.

— Ти пробач мені за все, що сталося, — промимрив розгублено Михайло, занурюючи пальці в її волосся і вдихаючи його бентежний запах.

Скільки нестерпного щему — безтурботні роки дитинства, а потім юності, овиди рідного села, поклик вітцівської хати, нездійснені мрії, втрачені ілюзії — нагадав, збурунив у душі Михайла цей запах волосся.

«Доле, розтопи хоч крихту мого серця, — пристрасно благав він, — і я залишуся тут навіки, нікуди не рушу і більше нікому не причиню зла».

— Ти чого з ним так повівся? — спитала тихо Агнеса.

— Я справді міг вистрелити, — відповів Михайло. — Сам не розумію, як це найшло на мене. І думаю, що каявся б тільки через те, що тобі горя завдав. Батько правильно зробив, що зник. Він виявився набагато мудрішим і обачнішим.

— Ти мені нічого більше не скажеш? — глянула у вічі із слабенькою надією.

Михайло стенув плечима і, не витримавши її погляду, відвернувся.

— Думаю, тобі не потрібно брехні. А по щирості — мені справді нічого сказати тобі, — зізнався він. — Мене перемолола, вичавила страшна м’ясорубка, і я тепер такий пустий, порожній, що чую, як кожне слово відлунює у мені.

— Спасибі за відвертість, за правду. Я знаю, при всій своїй жорстокості ти ніколи не лукавив. І я вдячна долі за все, що було пов’язане з тобою.

— То все мине, швидко забудеться, — невпопад пробував запевнити Михайло.

— Ні, не забудеться. Навіть, коли прийде мій судний день, я впаду на коліна перед всевишнім, зніму до нього руки і промовлю: «Боже великий, карай мене як хочеш, але я любила його, люблю і згодна прийняти знову всі муки спочатку».

— Перестань, — мовив Михайло. — Я завжди знав тебе поміркованою, розсудливою, і мене твоя розчуленість дратує.

— Не будь таким жорстоким до мене, — попросила Агнеса. — Ти не можеш судити про мої почуття. Я прошу: скажи мені щось. Ну хоч збреши, злукав!..

— Я вже втомився брехати. І людям, і собі. Розумієш, не можу більше. Мене із самого дитинства обманювали, а потім я обманював сам себе… Втомився я, Агнесо… Більше не можу.

У цей час за вікном знову повільно виплив із темних глибин саду тужливий голос коня. Він, здасться, сліпучим променем переполовинив ніч і довго ще линув, світячись над землею… Михайло здригнувся і метким поглядом кинув у темряву саду:

— Мені пора!

— Я буду молитися за тебе! — прошепотіла Агнеса. — Кожного ранку, коли сходитиме сонце, я буду молитися. Проситиму щастя не тільки тобі, а й усім, хто нині по злій волі судьби блукає по світу, відірваний від рідних, сім’ї, домашнього вогнища…. За всіх невинних я буду молитись, благатиму прощення!..

— Тільки я не з тих, за кого варто просити, — глухо промовив Михайло. — Мені вже ніяка молитва не допоможе.

— Ні! Ні! — у відчаї захитала головою. — Знай: коли тобі буде дуже тяжко, коли страждатимеш, я за тебе благаю долю і частина твого болю відлунює у мені.

Коли виходили з хати, Михайло раптом помітив, що полум’я свічок почало видовжуватись, відриватися, а пелюстки вогню, тріпочучи, спадали на підлогу.

— Погаси свічки! Чого запалила їх, як над покійником? — спитав роздратовано.

— Ні, хай горять і освічують тобі дорогу серед ночі.

Агнеса зібралася його проводити, але Михайло на східцях будинку обняв її і сказав:

— Повертайся одразу. Так буде краще для нас обох.

І тільки він поминув сад, як у вікні одна за одною почали згасати свічки. Михайло зупинився, вражений. Дивлячись, як топляться у пітьмі вогники, він враз відчув неземну тугу, подумав: «Аби вона зараз крикнула, я, напевне, повернувся б, заставив себе знову полюбити її і зажив би щасливо».

Але ніхто не гукав, ніхто його не кликав. Остання свічка, на мить освітивши все вікно, згасла. І тоді Михайло відчув, як за ним, крізь глибоку ніч, пливе велетенська ріка розплавленого воску із щойно догорілих свічок.

«Тепер мене уже насправді ніхто не догукається», — подумав він і пірнув у ніч, аби виринути ось тепер, через тиждень, у батьковій хаті…

— А хіба не міг назовсім залишитися? Змінити прізвище, оженитися… Це і тепер ще не пізно, га? — почав хапатися за соломинку дід.

Вуйко підсунув до себе автомат, примружено глипнув у чорне дуло і сказав з глибоким віддихом:

— Урвалася тота струна, що найкраще гула. — І протягнув ребром долоні через груди. — Ось тут урвалася. Всі дні, які я промешкав там, зі мною жив якийсь страх. Не міг втекти від нього ні на крок. Бувало, вночі заплющу повіки, тільки забудуся на хвилину, і вже в очі лізуть мерці — немічні старці, жінки, діти. Кожної ночі вони пробуджувалися в могилах і йшли з донських степів, України, Білорусії на Балатон і перлися мені в очі — мовчазні, суворі, ненависні. Господи, такими лютими і нещадними можуть бути тільки мертві — вони не прощають і не милують. Я схоплювався у відчаї, а біля ліжка мене уже вартував страх. Він стояв поруч, і я бачив навіть контури його постави, риси обличчя, пронизливий погляд. Страх вражаюче був схожий на вас, — вуйко Михайло простягнув п’ятірню до діда.