Дмитро Кешеля: Пора грибної печалі

— О господи, як він пахне, як він пахне любов’ю, ніжністю і всіма таїнствами прекрасного життя, цей мертвий пісок! — простогнала вона. — Ви спробуйте, — підсунула склянку.

Голуб розгублено нагнувся над посудиною, втягнув у себе повітря, але, окрім якоїсь безбарвної сухості, нічого не відчув.

— Правда, як він пахне цей пустельний пісок! — сказала жінка й сама ж стверджуюче кивнула головою.

— Звичайно, прекрасно пахне цей пісок, — нещиро мовив Михайло. — Я ще в житті такого чудового запаху не чув.

— Ви знаєте, — витираючи руки, сказала господиня. — Мені щоночі сниться пустеля і що я чекаю в пісках на свого чоловіка. А вони, ці піски, знімаються довкола велетенськими сяючими колонами і сплітаються у небесах наді мною квітучими арками. Ах, якби хоча б на секунду побачили у моєму сні, яке це казкове видовище, назавжди б запам’ятали! Півжиття уже сняться і йдуть ці благодатні квітучі піски за мною. І ролі ще сняться. Ті ролі, які мені не суджено було зіграти…

Тут вона мигцем глянула на годинник і оторопіла.

— Ой, що це таке! — сплеснула перелякано руками. — Уже скоро дев’ята година, а я ще вдома. Мені ж прогноз погоди треба записати на сьогодні, — пояснила, метушливо спроводжаючи Голуба з кімнати.

— Мені конче треба знати, чи льотним буде нині небо. Хоча й покинув мене чоловік, але повинен колись повернутися з польоту. І нікуди не дінеться, бо кохає мене безтямно. Хіба я не правду говорю?

— Звичайно, звичайно, — промимрив Голуб, примірюючись, котрі двері ведуть у коридор.

— Карло! Чуєш, Карло! — крикнула господиня. — Іди сюди і проведи чоловіка.

У кімнату із глибини будинку увійшов перевальцем домовий і похнюплено зупинився на порозі.

— А ви коли будете мати вільну часинку, заходьте, — сказала ласкаво господиня. — Дуже приємно було познайомитись із таким культурним і ввічливим чоловіком.

На дворі домовий, ніяково мнучись, спитав:

— У вас є два карбованці?

— Здається, мають бути, — засунув руку в кишеню Михайло.

— Коли ласка ваша, дайте мені на пляшку вина і я щось розкажу.

Михайло відлічив два карбованці і простягнув карликові. Домовий уважно обдивився гроші і засунув за пояс.

— Ви не вірте господині, — мовив простодушно. — Ніякої квартири вона не здає. Баба часом розсудку лишається від самотності. У неї тут нікого нема. І ось, щоб когось заманити до хати і виговоритись, пише оголошення. Люди приходять, вона кожному розповість про своє життя, виговориться і на деякий час заспокоюється.

— Господиня зовсім молодо виглядає, про яку старість тоді мова? — спитав здивовано Голуб.

Домовий усміхнувся й сказав:

— Хочете вірте, хочете — ні, але моїй господині уже вісімдесят років.

Михайло, не вірячи, дивився на карлика.

— Так, так. Вісімдесят років… Це рідкісний випадок. Але, як бачите, вона постійно живе своєю молодістю і час пощадив її.

— Ну, а ви, хто ж ви такий? — спитав Голуб.

— Ніякий я не домовий, — відповів незворушно карлик. — Я брат її чоловіка. В дитинстві переніс тяжку хворобу і більше не зміг рости. А домового господиня собі видумала і охрестила ним мене.

— А чоловік, брат ваш, справді покинув її, полетів і досі не повертається? — допитувався Михайло.

— Е-е-е, — махнув рукою карлик, — слухайте її. Брат кілька років тому помер…

— Отже, все те, що розповідала — і про артистку, і про Іспанію, і про Туніс — це, м’яко кажучи, брехня? — спитав Голуб.

— Ні, то все правда, — сказав карлик. — Істинна правда, не сумнівайтесь. Вони прожили з братом тяжке, велике і славне життя. Вигадка тільки про квартиру, про мене і брата — кімната не здається, я не домовий, і брат мій уже ніколи не повернеться із свого вічного польоту.

Глибоко вражений, Голуб вийшов на вулицю. Хмари, що досі нерухомо й тяжко стигли над містом, раптом, прорвавши невидиму небесну греблю, завертілись шаленими колесами й ринулись вперед. З кожною хвилиною ставало паркіше, повітря стискувалося, в’язло, наче зверху давило гігантським пресом. Та враз попереду сплеснула блискавка, відтак сухо гуркотнуло, і Михайло побачив, як з тамтого кінця вулиці йому назустріч біжить дощ. Він був веселим і рясним, цей травневий дощ. Голуб не з вельми великою радістю чекав на нього, адже він був всього в одній сорочці, легких вельветових туфлях, без зонтика. Але раптом він згадав слова жінки: «Ми обоє з чоловіком були такими молодими і красивими, що тяжко повірити, а попереду нас чекало велике життя». І тоді подумалось: «Ясним вогнем хай горять ці житейські неув’язки. Все минеться, все пройде… І, може, через багато-багато років я згадаю сьогоднішній ранок, і хто зна, чи не збагну: цей дощ був найлюдянішим, найсвітлішим у моєму житті».