Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Господиня нагнулася, відчинила тумбочку і, показавши на рівненький стос товстелезних зшитків, гордо сказала:

— Ось тут зібрані прогнози погоди за десятки років з багатьох держав світу, де нам потім доводилось бувати… Але я не закінчила, вибачаюся, про Форт-Сен. Так ось, коли чоловік довго не повертався, я виходила далеко за поселення, лягала горілиць між мертві піски і, дивлячись у розпечене аж до сивини небо, чекала його. В такі миті мені здавалося, що немає страшнішої муки у житті, аніж покара німими пісками. Мабуть, ніде у світі людина не відчуває себе більш одиноко і відчаєно, як у полоні мертвих пісків. Серед них ти просто перестаєш відчувати себе людиною. Вони, як злі духи, невідступно і водночас незримо ідуть за тобою, заповнюють душу, по вінця насипаються у серце, і в одну мить відчуваєш, що ти і сам уже піщинка, яка ще жевріє, щось мислить, але пройде небагато часу — зітліє, померкне, віддавшись на волю пекельним вітрам пустелі. Але минав час, і чоловік повертався з польоту. Ми наймали арабів, сідлали верблюдів і йшли на день-два відпочивати в оазиси.

Господиня встала із-за столу, вийняла із шафи альбом, оправлений телячою шкірою, добула кілька фотографій і простягнула Голубові.

Давні, пожовклі од часу знімки ошелешили Михайла. На кожному з них, в гурті арабів, стояв на фоні оазису симпатичний молодий європеєць з невеличкими вусами у пробковому шлемі, вишуканому костюмі, а верхи на верблюді, у легкому білому платті, у захисній широкополій шляпі, сиділа зовсім юна дівчина. Її незвичайна краса, не дивлячись, що знімки були потерті, вразила Голуба. Поглядом прикипів до фотографій і не міг відвести очей. Михайло ще не зустрічав у житті, аби природа виявилась настільки досконалою в образі людини. Все ще не отямившись, він безпорадно глянув на жінку, намагаючись знайти в її обличчі бодай відлуння цієї красуні. Ледь видимі риси — контури обличчя, ніс, чоло — все-таки збереглися, але вони були настільки хиткими, невиразними, як відбиток прадревнього листочка у скам’янілій породі. Це був, власне, вже тільки вигаслий попіл від величезного багаття, біля якого колись було так тепло, весело і радісно.

— Це ви? — спитав обережно Голуб.

— Впізнали? — аж просяяла господиня. — Звичайно, це я. Кому ж іще бути, окрім мене? — Підняла гордо голову. — А це пісок, який я, сама не відаючи чому, коли покидали Форт-Сен, набрала повний шкіряний мішечок і возила потім із собою по всій Америці, доки чоловік воював проти швабів. А потім, після війни, коли уже переїхали сюди, пересипала його у колбу і він зі мною, як спомин про щасливі райські дні.

— Але ж ви щойно говорили, якими страшними муками видавалися для вас тоді піски, — з ледь помітною іронією підкинув Голуб.

— Про що говорити, молодий чоловіче, — сумовито посміхнулась господиня. — Тільки у моєму віці можна судити, наскільки життя інколи буває жорстоким. І ця несправедливість, мабуть, полягає в тому, що людина ніколи не знає про те, коли вона буває щасливою. Потрібно чимало часу, аби на відстані років ми раптом збагнули, що в такий то й такий момент, коли й не помислювали про це, були найщасливішими на світі. Так сталося, як бачите, й зі мною. Ніколи й на гадку б не спало, що в той час, коли одинока, серед безмежних пісків, під розпеченим небом виглядала із польоту свого чоловіка, я була найщасливішою у світі. А знаєте чому?

— Не здогадуюсь, — стенув плечима Голуб.

— Бо я любила, вірила і мені було на кого чекати. А потім попереду було ще велике життя. І ми обоє з чоловіком у ньому — були такими молодими і красивими.

Останнє речення жінка вимовила майже пошепки, але з якимось блаженством, наче звірила співрозмовнику велику таємницю: вони були з чоловіком обоє молодими і красивими. Знову гордо підняла голову і повторила вже голосніше:

— Ми обоє з чоловіком були такими молодими і красивими, що тяжко повірити, а попереду нас ще чекало велике життя.

І очі жінки зблиснули невимовним щастям, наче цю земну утіху і блаженство — бути молодими і красивими — було суджено спізнати у житті тільки їм удвох з чоловіком.

— І я тільки зараз збагнула, що в тодішньому житті все було красиве, навіть біль, горе і біда, — мовила вона якось покірно, ніби змирившись з тим, що за житейські радощі їй треба ось тепер розплачуватися старістю. — Мені здається, що таких добрих, лагідних і квітучих пісків, як тоді, коли їх проклинала, не було і більше вже не буде на нашій землі.

Жінка знову зачерпнула жменьку піску, піднесла долоню до вуст і, заплющивши очі, глибоко вдихнула.