Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

— Тоді не розумію… мети вашого візиту до мене…

— Намагаюся розшукати одну людину, яка працювала в моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя».

— Нащо вам та людина?

— Хочу запропонувати йому роботу на своїй залізниці.

Лоусон недовірливо і дещо обурено розвів руками.

— Коли на кін поставлено такі важливі питання, ви гайнуєте час, шукаючи якогось найманого працівника? Запевняю, доля вашої залізниці значно більше залежить від містера Моуча, ніж від будь-якого працівника, навіть найкращого.

— До побачення, — попрощалася Даґні.

Вона вже зібралась виходити, аж раптом Лоусон істерично верескнув надщербленим голосом:

— Ви не маєте жодного права мене зневажати!

Даґні зупинилася і глянула на нього.

— Я не висловлювала про вас своєї думки.

— Я ні в чому не винен, бо втратив свої гроші, втратив свої гроші задля спільного блага і хорошої справи. Я робив усе з чистим серцем. Я нічого не прагнув для себе особисто. І зараз можу пишатися тим, що за все своє життя ні з чого не мав жодного прибутку!

Вона відповіла спокійним і рівним голосом, в якому лунало неприховане знущальне співчуття:

— Містере Лоусон, мушу визнати, з усіх зізнань, на які здатна людина, ця ваша заява, як на мене, найганебніша.

— Я ніколи не мав шансу! — убурювався Лі Гансекер.

Він сидів посеред кухні за столом, заваленим паперами.

Його обличчя потребувало бритви, а сорочка — прання. Визначити його вік було проблематично: опухле обличчя було порожнє, здавалося, життєві негаразди оминули його, хоча каламутні очі і сивувате волосся свідчили про втому. Насправді йому було лише сорок два роки.

— Ніхто не надав мені шансу. Мабуть, вони зараз тішаться з того, який я став. Не думайте, я все чудово розумію. Мене ошукали, позбавивши того, що мені належить від народження. І нехай не вдають благодійників. Це банда смердючих лицемірів.

— Ви про кого? — запитала Даґні.

— Про всіх, — заявив Лі Гансекер. — Усі люди за натурою — гади, і не має сенсу вдавати, що це не так. Справедливість? Ха-ха! Погляньте на це!

Він широким жестом обвів помешкання.

— Таку людину, як я, запхнули сюди!

Був лише полудень, але здавалося, що сутінки вже сходять над повислими вибляклими дахами і оголеними деревами цього дивного передмістя: наче й не містечко, але й селом його не можна було назвати. Стіни цієї кухні, здавалося, ввібрали в себе темряву та вологу. В мийці височів стосик брудного посуду, не помитого після сніданку; на плиті в баняку булькало якесь вариво: від пари, що здіймалася над ним, несло жирним дешевим м’ясом; запилюжена друкарська машинка стояла на столі посеред купи паперів.

— Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя», — сказав Лі Гансекер, — була одна із найкращих в історії американської промисловості. А я — її президент. Цей завод був мій. Але мене позбавили шансу.

— Але ж президентом були не ви. Як я знаю, ваша корпорація називалася «Об’єднані послуги»?

— Так, але це одне і те ж. Ми купили той завод і планували працювати не гірше, ніж вони колись. Навіть краще. Ми мали для цього всі ресурси. До того ж хто такий той Джед Старнс? Та він ніхто, звичайний собі механік із глушини. Знаєте, з чого він починав? Він виник нізвідки. А моя родина колись належала до нью-йоркських чотирьох сотень. Дід був членом Національних законодавчих зборів. І не я винен, що батько не спромігся купити для мене машину, коли відправив учитися. А в решти хлопців авто були. Моя сім’я не гірша за їхні. Навчаючись у коледжі… То з якої ви газети?

Даґні йому представилась і здивувалася, але водночас зраділа, що Гансекер її не впізнав. Вирішила, що так навіть краще.

— Я не казала вам, що працюю в газеті, — відповіла вона, — мені потрібна інформація про моторобудівний завод не для публікації, а для мене особисто.

— О… — Гансекера це вочевидь розчарувало. І похмуро, ніби вона його щойно образила, продовжив: — А я вважав, що ви прийшли до мене по інтерв’ю, адже я пишу автобіографію.

Він кивнув на папери, розкидані по столу.

— Хочу багато чого розповісти. Збираюся… От же ж чорт! — раптом, згадавши про щось, гаркнув він.

Генсекер кинувся до плити, зняв покришку і з огидою взявся помішувати вариво. Потім, ляпнувши лоєм на конфорку, жбурнув мокру ложку на плиту і повернувся до столу.

— Так-от, я збираюся написати автобіографію, якщо, звісно, мені нададуть можливість. — сказав він. — Хіба можна сконцентруватися на серйозній праці, паралельно роблячи якісь дурниці?