Фенні Флеґґ - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Він усе життя говорив «так, сер» і «так, мем», посміхався, приносив галасливим торговцям випивку посеред ночі; він терпів образи від пихатих білих жінок і чув, як діти обзивають його «нігером»; деякі білі машиністи поводилися з ним, як зі сміттям, а його чайові цупили інші провідники. Він прибирав за незнайомцями, яких знудило, і сотні разів проїздив крізь графство Кульман, де знак попереджав: «НІГЕРЕ… ДИВИСЯ, ЩОБ СОНЦЕ НЕ ВПАЛО ТОБІ НА ГОЛОВУ».

Він терпів усе це. Але…

Гроші за поховальний поліс на родину було сплачено, усіх чотирьох доньок він відправив до коледжу, і жодній з них уже не загрожувало жити на чайові. Ось та єдина думка, що підтримувала його протягом усіх цих довгих, нестерпно важких років.

І ще потяги. Якщо його брат Артис був закоханий у місто, то він — у потяги. Потяги, з їхніми вагонами, обшитими темними полірованими панелями червоного дерева і плюшем, з червоними вельветовими сидіннями. Потяги, зі справді поетичними назвами. «Захід сонця»… «Королівська пальма»… «Місто Новий Орлеан»… «Південний рисак»… «Світлячок»… «Блискавка»… «Пальметто»… «Чорний діамант»… «Південна красуня»… «Срібна зірка»…

А сьогодні він їхав на «Великій срібній кометі», стрімкій і обтічній, як срібляста труба… з Нового Орлеана до Нью-Йорка й назад. Це був один із останніх великих потягів, які ще ходили. Джаспер гірко оплакував кожен із них, коли один за одним їх знімали з рейок і залишали іржавіти в якомусь дворі, мов старих аристократів, що доживають останні роки, мов античні реліквії давноминулих часів. І сьогодні він почувався так, наче один із цих старих потягів, що зійшов з колії… наче його час давно минув… Почувався залишеним далеко позаду й нікому не потрібним.

Лише вчора він випадково чув, як його онук Мохаммед Абдул Піві каже матері, що не хоче з’являтися на людях із дідусем, бо соромиться того, як він кланяється й розшаркується перед білими, як поводиться у церкві, досі виводячи застарілі євангельські співи в дусі регтайму.

Джасперу було цілком зрозуміло, що його час минув, як минув час його старих друзів, що іржавіли у дворах. Хотів би він, щоб усе склалося інакше. Але він ішов єдиним шляхом, який знав. І пройшов його до кінця.

Північна 2-га авеню, 411, Бірмінгем, Алабама

23 грудня 1965 р.

Смоукі був через вулицю від запрудженої залізничної станції «Ел енд Ен» у готельній кімнаті, котра, може, й була надсучасною тридцять п’ять років тому, а тепер містила лише ліжко, стілець і сорокаватну лампочку, що звисала зі стелі. У кімнаті була суцільна пітьма, якщо не враховувати блідо-жовтого світла, що лилося крізь скляну фрамугу над високими, вкритими товстим шаром емалі коричневими дверима.

Смоукі Відлюдько сидів на самоті, палив цигарку і крізь вікно визирав на холодну мокру вулицю, пригадуючи часи, коли бачив маленькі зірочки в сяйві місяця і відчував солодкість рік і солодкість віскі. Коли міг вдихнути свіжого повітря, і кашель не роздирав йому легені. Коли Іджі, і Рут, і Кукса все ще жили в кімнаті в задній частині кафе «Зупинка» і ще ходили потяги. Той час, особливий час, що так давно минув. А здавалося — наче мить спливла…

Ці спогади й досі з ним. І сьогодні він, як завжди, намагався оживити їх у пам’яті, безпорадно хапаючись за їхні уламки, мов за місячні промені. Час від часу йому вдавалося впіймати один і пірнути в нього з головою. Це було наче магія. У голові його невпинно лунала та сама стара пісня:

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

22 вересня 1986 р.

Коли Евелін Кауч увійшла до зали, місіс Тредґуд спала і її справжній вік несподівано відчутно проступав на обличчі. Лише тепер Евелін усвідомила, якою старою є її подруга, і, зрозумівши це, злякалася. Вона обережно потермосила літню жінку.

— Місіс Тредґуд!

Місіс Тредґуд розплющила очі, пригладила волосся й одразу ж заговорила:

— Евелін! Давно ви тут?

— Ні, я щойно підійшла.

— От і добре. І не дозволяйте мені спати в день відвідувачів. Обіцяєте?

Евелін сіла і простягла подрузі паперову тарілку, на якій були сендвіч із барбекю, лимонне тістечко, виделка й серветка.

— Ох, Евелін! — місіс Тредґуд випросталася в кріслі. — Де ви це взяли? У нас у кафе?