Фенні Флеґґ - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Наступної ночі під час сну Віллі Бою перерізали горлянку від вуха до вуха, а потім Вінстон Льюїс пішов у самоволку. Армія не надто переймалася. Серед кольорових солдатів часто-густо траплялися бійки з різаниною, тож Віллі Боя просто відправили додому в труні.

Під час поховання Рут, Смоукі та всі Тредґуди сиділи в церкві на першій лаві. Іджі виступила зі словом від імені родини. Священик у своїй проповіді згадував Ісуса, що лише найдорогоцінніших дітей Своїх забирає до Себе молодими, і казав про волю Всемогутнього Отця, який сидить на золотому престолі небесному. Паства кивала та промовляла: «Так, сер, хай буде свята воля Його…»

Артис разом з усіма підспівував священикові, гойдаючись на своєму сидінні й спостерігаючи, як його мати кричить від муки; але після служби він не пішов на цвинтар. І поки Віллі Боя опускали в холодну, глинисто-червону землю Алабами, Артис тим часом застрибнув у потяг і вже прямував до Ньюарка в Нью- Джерсі. Він шукав декого на ім’я містер Вінстон Льюїс, аби прикінчити його.

А паства собі співала: «Господи, не зруш мою гору, але дай мені сил піднятися на неї…»

Через три дні серце Вінстона Льюїса було знайдено в паперовому пакеті за кілька кварталів від його помешкання.

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

24 лютого 1944 р.

«Пустощі з морозилки» — луснути зо сміху

Клуб «Маринований огірок» провів свою щорічну церемонію «Пустощі з морозилки», і наразі ця найкраща з усіх.

Ґрейді Кілґор виступив у ролі Ширлі Темпл і співав «На гарному льодянику-кораблі». Цікаво, чи всі знали, які гарні ніжки в нашого шерифа?

А моя друга половинка Вілбур виводив «Червоні вітрила на заході сонця». Мені здалося, що виводив добре, а втім, я не суддя. Я щодня чую, як він співає в душі. Ха-ха!

Найвеселішим жартом виявився скетч, у якому були зображені преподобний Скроґґінз у виконанні Іджі та Веста Едкок у виконанні Піта Тидвелла.

Опал гримувала всіх і робила зачіски, а Нінні Тредґуд, Бідді Луїз Отис і ваша покірна слуга змайстрували костюми.

Так званою «небезпечною твариною» у коміксах Матта і Джеффа був не хто інший, як бульдог Ринґ доктора й місіс Гедлі в протигазі.

Усі зібрані кошти підуть до різдвяного фонду на допомогу нужденним у Вісл-Стоп і Трутвіллі.

Я бажаю, щоб ця затяжна війна скінчилася якнайшвидше. Ми дуже сумуємо за нашими хлопцями.

До речі, днями Вілбур намагався вступити до лав армії. Дякувати Богу, він для цього застарий, та ще й плоскостопий, інакше був би він тепер у такій халепі!

Дот Вімз

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

28 липня 1986 р.

Евелін знову набрала всю ту вагу, яку втратила на своїй дієті, і ще зверху три з половиною кіло. Вона була дуже засмучена й навіть не помітила, що місіс Тредґуд знову надягла сукню навиворіт.

Вони вдвох поїдали двокілограмову упаковку «Божественого фаджу», коли місіс Тредґуд сказала:

— Я готова вбити за шматок збитого домашнього масла. Цей маргарин, що вони тут подають, на смак — чистісінький жир. Ми стільки з’їли його за часів Великої депресії, що я зовсім не хочу їсти його тепер. Тож просто відмовляюся та їм сухі тости з тонесеньким шаром яблучного повидла.

Якщо так пригадати, Іджі й Рут придбали кафе «Зупинка» в 1929-му, на піку Великої депресії, та навряд чи там коли-небудь подавали маргарин. Принаймні я такого не пам’ятаю. Навіть дивно — весь світ страждав, а мені ті роки Великої депресії, що минули в кафе, видаються тепер найщасливішими часами. Хоча нам усім жилось нелегко, проте ми були щасливі й не знали про це.

А скільки ночей ми сиділи в кафе і просто слухали радіо. Слухали Фібера Маꥳ та Моллі, Еймоса й Енді, Фреда Аллена… Я не можу пригадати все, що ми слухали, але ми просто насолоджувались. Програми, що йдуть по телевізору сьогодні, я просто дивитися не можу. Постійно хтось стріляє з пістолетів або кривдить інших. Фібер Маꥳ та Моллі ніколи не горлали одне на одного. Еймос і Енді трохи сварилися, але то було смішно. А кольорові люди на телебаченні вже й близько не такі милі, як були колись. Великому Джорджу довелося б ховатися від Сипсі, якби він так по-піжонському розмовляв, як деякі з них.

І це не лише телебачення. Одного разу, відвідавши супермаркет, місіс Отис розповіла мені, як пропонувала темношкірому хлопцеві п’ять центів, якщо він допоможе їй донести покупки до машини, а він кинув на неї лютий погляд і просто пройшов повз. І так не лише кольорові поводяться. А ще якось місіс Отис вела машину — поки не врізалася в шеренгу магазинних візочків. Люди об’їжджали нас і сигналили, як навіжені, а потім, проминаючи нас, деякі водії тицяли нам середній палець. Ніколи не бачила такої поведінки. Такому неподобству й назви немає.