Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

Як я згадувала вище, між темними і світлими дверима був іще ланцюг. Протягом дня він слугував для провітрювання нашої жалюгідної, позбавленої вікна кухні. Завдяки ланцюгу утворювалася шпарина, яка пропускала звуки і повітря, але не людей: ідеальна ілюстрація підвішеного стану, перебування водночас тут і там. Я шукала нагоди покласти край цій непевності, а тому відчиняла двері нарозтіж, начебто для того, щоби провітрити кухню, або зачиняла їх під тим приводом, що холодно. Скільки задоволення було в самовільному відкриванні чи закриванні дверей, скільки солодкої ілюзії влади! Коли я їх відчиняла, у дзеркалі, що висіло в передпокої, відбивався вітраж зі сходової клітки, і кухня починала пахнути не вареною морквою, а лісом; коли я їх зачиняла, то на якусь мить поверталася дитяча віра в те, що тепер ми удома — і в безпеці.

Прабабка не довіряла ланцюгу. Коли він був розтягнутий між дверима і зовнішнім світом, вона говорила, що треба прислухатися, чи хтось не наближається до дверей і не збирається перекусити його ножицями для різання металу.

І справді, іноді було чути швидкі кроки на сходах, і хтось з’являвся з того боку — у шпарину прослизали два гнучкі пальці, які металися на всі боки в пошуках заблокованого кінця ланцюга; один напружувався, щоб його схопити, а я, замість того, щоби простягнути руку і допомогти зсередини, пасивно за цим спостерігала. Потім якийсь час тривала шарпанина, пальці боролися з металом, а я починала пританцьовувати на місці від емоцій, аж поки не наставав вирішальний момент: пальці скидали металеві пута, приборканий ланцюг стукав по дереву, двері розчинялися навстіж, і всередину вривалася богиня — легковажна, дзвінкоголоса та енергійна Мама.

Ритуали, пов’язані з замиканням дверей, роками повторювалися без змін, але чим сильніше Радянський Союз тріщав по швах, тим більше душі вкладала в ці ритуали Прабабка. Вона жодного разу не сказала цього вголос, проте я підозрюю, що вона не була прихильницею радянської системи, хоча не вболівала і за тих, хто бажав її краху. Найімовірніше, вона належала до людей, які помічають специфіку суспільного ладу, в якому їм довелося жити, лише тоді, коли він починає зазирати у вікна їхніх власних будинків. Той лад, який зазирнув до неї у тридцять сьомому, залишив на ній знак на ціле життя. Тому чим частіше люди виходили у Львові на вулиці, чим голосніше говорили про речі, що досі були оповиті мовчанням, тим старанніше вона перевіряла вечорами, чи наші вхідні двері щільно замкнені.

Коли десь за рік до своєї смерті Мама несподівано перейшла з російської мови на українську, обряд замикання дверей збагатився новим елементом. Закінчивши звичайну щоденну церемонію, Прабабка підперла двері плетеним із лози кошиком з брудною білизною, і з наступного дня робила так щоразу. Тоді ж вона почала все частіше говорити про «бандерівців». Коли ми залишалися самі, розповідала, що вагон, у якому в сорок четвертому вона їхала до Львова, був ними обстріляний, і що вона дуже їх боялася — майже так само, як німців. Тепер вона відчувала те ж, що й тоді: вони знову добиралися до її вагона, а коли визирала у вікно, то бачила, що «бандерівців» очолює її власна внучка — моя Мама. Та, з якою вона вже багато років не розмовляла. Та, яка проти її волі стала співачкою і всупереч її життєвим ідеям боролася за незалежну Україну. Таким чином кошик із брудною білизною став ще одним ярусом барикади, яку Прабабка і Мама роками вибудовували між собою.

Тоді ж Прабабка взяла за звичай залякувати мене лінгвістично. Чекала в передпокої, перекриваючи мені шлях власним тілом.

— Ніде не говори голосно по-російськи! — повчала вона. — Незчуєшся, як затягнуть у порожню браму і закатують!

Наступного разу запитала, чи я знаю напам’ять «Заповіт» Шевченка.

— Ловлять жінок і дітей, тягнуть у скритне місце і наказують читати напам’ять. Якщо помилишся, зґвалтують і закатують.

Я не боялася, бо не могла собі уявити вуличну контрольну з української літератури, мені не вірилося, що поезію можна поєднувати з насиллям.

Увечері того дня, коли тіло Мами, загорнуте в синьо-жовтий прапор, принесли додому, Прабабка закинула ритуал замикання вхідних дверей, вона навіть не зачинила їх як треба. У цьому був знак капітуляції: Прабабка так старалася, а «вони» знову прийшли і зруйнували цілий її світ. Маму поклали в середній кімнаті на столі, по боках запалили довгі свічки. Розтоплений віск залишив на дубовому паркеті світлі сліди. Набагато пізніше я дізналася, що Абі довелося підкупити кількох офіційних осіб, щоби не робили розтину і не затримували тіло в морзі — це вдалося завдяки її зв’язкам у медичному світі, як лікарка вона колись була затребуваною.