Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

Невеличке смітникове багаття стало сенсацією для сусідок із другого поверху — Микола їх проігнорував. Вони повикладали груди на зашморгані поручні балконів і з мовчазним осудом за ним спостерігали. Він стояв, відвернувшись до них спиною, обличчям до смітника, з якого тяглися вгору струмені темного диму. Він думав про те, що жодного разу не сфотографував Маріанну.

Щовечора Прабабка зачиняла вхідні двері згідно з ритуалом, який сама для себе придумала, немовби вірила, що вони можуть захистити нас від непроханих гостей, тих самих, які навідалися в дім у тридцять сьомому, назавжди забравши зі собою її чоловіка. Сама вона до цієї історії не поверталася, зате Аба згадувала її регулярно:

— Увечері подзвонили в двері, татко сказав, що це помилка, що він зараз повернеться, поцілував мене на прощання й пішов із незнайомими. Більше я його ніколи не бачила.

Це сталося в Ленінграді, де Аба з Прабабкою жили до війни. Нічого дивного, що в ранньому віці я лякалася несподіваних дзвінків у двері.

Тому-то Прабабка завжди насамперед перевіряла, чи перші, помальовані в темний колір двері міцно зачинені, далі двічі повертала ключ у замку, навішувала чималий металевий ланцюг, а тоді припечатувала іншими, білими дверима, які також замикала, але вже іншим ключем. Цю конструкцію було неможливо відчинити ззовні, що дратувало Маму, яка любила повертатися пізно і була змушена або щоразу піднімати на ноги весь дім, або змиритися і дозволити, щоби Прабабка годинами залишалася на чатах, дочікуючись маминого повернення.

Кожна з нас мала власний комплект ключів — довгий і тонкий співав фальцетом і відмикав темні двері, короткий з нетиповим закругленим кінчиком зітхав басом і давав раду з брамою внизу, новомодний плаский пасував до поштової скриньки і явно не міг видобути із себе ні звуку. Ключ від білих дверей був тільки у Прабабки, і ніхто не знав, куди вона його ховає на день.

Ці двері були для мене страшною мукою. Зачинені на всі замки, вони посилювали почуття невпевненості, як у взятій в облогу фортеці; зачинені тільки на один замок — сіяли страх і, здавалося, наражали нас на вторгнення чужаків, а чужаки мали силу зруйнувати наш світ.

Перші, темні двері були легкі. Я могла навіть грюкнути ними з розмаху, щоби вийшли на яв буденні, зрозумілі емоції — мене дратувала Аба, яка наказувала тепліше вдягатися, виходячи з дому. Темні двері мали вічко — круглу дірку, закриту звичайним склом, яке затулялося зсередини шматком затертого картону. У цьому Прабабка також вбачала небезпеку: по-перше, коли картонна завіса піднімалася, пришелець з того боку помічав, що за ним стежать, тобто дізнавався, що вдома хтось є, а по-друге, як вважала Прабабка, він міг атакувати крізь вічко.

— Спочатку роби малесеньку шпарку, щоби дізнатися, чужий чи свій, — повчала вона мене. — Чужий може встромити металевий прут, пробити скло, і лишишся без ока!

Чужий завжди був чоловіком.

Якщо хтось дзвонив до нас по домофону, треба було вибігти на балкон, подивитися, хто стоїть під дверима будинку, і якщо це була незнайома людина, крикнути:

— До кого?

Це була відлякуюча процедура: той, хто стояв перед брамою, не зразу орієнтувався, звідки долинає голос, розгублювався і з гримасою сліпця починав шукати, хто це його питає. Перебування поверхом вище давало перевагу, що дозволяла відбити атаку:

— Такі тут не живуть!

Помилки траплялися часто і неабияк тривожили Абу та Прабабку. Припустімо, приходив чоловік, який шукав якогось Павла Івановича Петрова. Ніби нічого такого, але в їхніх голосах одразу ж з’являлася напруженість. Вони довго розмірковували, ким може бути пришелець, та що би це все могло означати — хоч однаково, як відомо, пришельці не означали нічого доброго.

Ми мешкали в самому центрі міста, і не раз уночі хтось добивався до нас. Несподіваний дзвінок у двері, коли всі вже лежать у ліжку, стугонів як сурми ангелів, що сповіщають настання страшного суду, немов ножем відтинаючи м’яке домашнє минуле від раптової теперішності — це могли бути «вони», а «вони» мали цілковиту владу над людьми і могли зробити що завгодно: викрасти, вбити, піддати тортурам. Слуги темряви неодмінно мусили бути вбрані в чорне.

Нічні білі двері виглядали сумними і сповненими меланхолії. Вони важко оберталися на завісах, видавали глухий звук, у них не було ніякого вічка, а довгий ключ насилу прокручувався в замку. Якщо я вставала посеред ночі й бачила, що білі двері зачинені, мене охоплювали розпач і клаустрофобія. Їх однотонна поверхня асоціювалася в мене з російським словом «глухомань», себто глушина: білі двері містили в собі далекий безкрайній Сибір, довгі каторжанські етапи, безмежну снігову рівнину, брязкіт кайданів.