Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

— Мене болить голова, думаю, зараз почнеться приступ мігрені, — промовила я тихим дитячим голоском, знаючи, як жалюгідно це прозвучало.

Микола не чув чи прикидався, ніби не чує, він прямував у бік вулиці Театральної, де запланував першу зупинку нашої прогулянки.

Стояла погідна червнева пообідня пора, а я думала, що цього літа мої вулиці було позбавлено тіні та вологості, мої вулиці потемніли і почали мене звинувачувати, щодня вивішуючи прапори з чорною стрічкою, звинувачували і його, назавжди загорнувши у веселку семи різновидів похмурості, тільки-от його це нітрохи не пригнічувало, навпаки, здавалося, ніби він підріс, я не сягала йому навіть до плеча, він здіймався вгору, ніби мав Персеєві крильця на своїх сандаліях художника, ніби він мав їх і на своїй сумці художника, яку завжди носив на плечі. Я тягнулася за ним зболена, ледве волочила ноги, повзла як черепаха. «Усе могло би виглядати інакше, якби ми залишилися друзями», — думала я. «Якби ви зберегли чистоту», — підказували світлі стіни Катедри, повз яку ми саме проходили, яку я почала уникати, бо ефірний Ісус усередині почорнів і лице мав ніби обвуглене.

— Просто і ясно, як удар сокирою, — пояснював Микола. — Одного дня місто розкололося на дві частини.

«Десь я вже це чула», — подумала я, от тільки не могла згадати — де і коли.

— Ти права, — підтвердив він, хоча я не озивалася, — попередня цілісність була всього лише ілюзією, а ти ж бо знаєш, як приємно жити ілюзіями.

Ми пройшли повз школу і вічно закритий Природничий музей імені Дідушицьких, зайшли в колишній Будинок офіцерів.

— Не дивися на меморіальну таблицю, — наказав Микола, затуляючи мені очі, ніби шорами. — Мало того, що вона негарна, то ще й наводить хибні відомості.

Ніхто нас не зупинив у холодному холі, ми піднялися сходами вгору.

— Звідси все почалося. Тут містився Народний дім, головний культурний центр тодішніх русинів, які все більше почували себе українцями. Специфікою цього будинку є три входи з боку трьох різних вулиць: Театральної, Корнякта і Вірменської. Немає такого місця, з якого одна людина могла би тоді стежити за всіма ними одночасно. Саме з цієї причини Вітовський вибрав цей будинок на місце для генерального штабу українського війська — Січових Стрільців.

Я подивилася у вікно, Миколина фігура заступала срібну кульку на вежі ратуші, над якою розвівався український прапор, і за мить, здавалося, вже сама ратуша говорила мені:

— Вояки Вітовського мали неабиякий клопіт із тим, щоби знайти достатньо великі шматки синього і жовтого полотна, яке мусило би замайоріти над ратушею в ніч на перше листопада. Нічого такого в польському Львові не було. В останній момент ситуацію врятував сторож «Народної торгівлі» — витягнув прапор, який вивішували на крамниці з нагоди великих свят. Після війни його зберігали в музеї. А потім цей прапор знищили совіти. Це перший експонат моєї уявної колекції, яку я хочу тобі сьогодні показати.

Із верхівки вежі стікали — аж до самої землі — дві плахти яскравої тканини, тягнулися за нами вулицею Театральною, я потайки приміряла їх до Миколи, загорнула в них його тіло, хотіла знати, чи йому би личило мучеництво, але мої фантазії розбилися об його суворий погляд — він не збирався ділитися зі мною спогадом про тіло, загорнуте в прапор. Інші руки відкрили і поцілували знайомий шрам між лопатками, інший язик злизав засохлу кров із веснянкуватих лугів, інші долоні обрядили тіло і припасували його до твердої постелі труни.

— У ключових точках міста Вітовський наказав встановити кулеметні гнізда. Стволи кулеметів цілилися в перехожих на площі Святого Духа і на Гетьманських валах, стирчали з балкона Опери, з тераси кав’ярні «Віденської».

— Стріляти звідти — це місцева традиція, — пожартувала я, але ніхто з нас не усміхнувся.

Адже були й інші традиції — наприклад, грати в шахи на алеї, що вела до Опери, ми саме проходили повз лавочки з пенсіонерами: «Доброго дня!» — «І вам доброго!» — «Дозвольте?» — «У мене білі, отже, я починаю…» — «Тепер хід чорних…» — цікаво, хто виграє цю партію?

— Перше листопада дев’ятсот вісімнадцятого року було для Львова трагічним днем. Початком кінця міста — такого, яким воно було доти. І не має значення, як війна точилася далі. Не має значення, хто переможець, а хто переможений.

— Потрібні два паралельні міста з двома різними назвами, Львув і Львів — це те, що тоді вийшло на яв, так? — запитала я. — Два міста — але з одним і тим же Ринком, трамваями, каштанами? Одначе місто було одне, і тому почалася війна, яка його дощенту розполовинила?