Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

— Наших хлопців, — долинуло знизу, — хочемо звільнити…

— Чи ви згодні, щоб я була вашим послом доброї волі, щоб я пішла від вашого імені в міліцію і спробувала з’ясувати, чи є які-небудь підстави тримати їх під арештом? — далі запитувала вона, а до мене дійшло, що вона зараз зірве голос, що її вже не врятує ні пиття сирих яєць, ні трав’яні компреси — сьогодні ввечері вона просто фізично не зможе вийти на сцену, і її не виправдає навіть Марія Петрівна з відділу кадрів, весела жіночка-пампушка, яка завжди робить це для співачок у перші два дні місячних (так, ці дні є для них офіційним приводом для звільнення від виступів). Петрівна вела загальнодоступний календарик менструацій співачок, і коли в котроїсь із них наближався термін, попереджала: «Третього числа така і така розсиплеться». Те, що зробила Мама, — це теж «розсипка», про яку не дізнаються глядачі. Вони будуть розглядати завісу Семирадського у свої позолочені біноклі, потім почнуть з нетерпінням постукувати пальцями по поручнях оксамитових крісел, а тоді на сцену вийде директор театру й оголосить, що примадонна сьогодні не зможе виступити, бо оце саме бореться за незалежну Україну. Чи у відповідь на це повідомлення вони зірвуться з місць і почнуть плескати? Потопчуть книжечки з лібрето і всі разом кинуться до виходу, побіжать під наші вікна співати «Червону калину»? А може, Маріанну просто замінить одна з солісток, які вже давно чекають нагоди вижити її з театру?

«Вона пішла в міліцію з власної доброї волі, там її закатують і вб’ють», — думала я, лягаючи в ліжко, щоби спробувати врятуватися сном. Ляльки мої були дуже помучені, всі три: Аліна, Арина й Аглая. У них була своя кімнатка в ногах мого ліжечка, а в кімнатці — всі необхідні меблі: диванчики, столик і навіть шафа, зовсім наче справжня. Я сама шила для них одяг на дорослій швейній машинці марки «Зінгер», розчісувала їх і заплітала їм косички. Коли вони були неслухняні, я їх роздягала і лупцювала по голих задках. Коли я сердилася, то розвалювала ногами весь їхній дім, топтала меблі, посуд і сукні, а наступного дня влаштовувала все наново — і вони знову сідали пити чай вмитими й зачесаними, в гарних червоних черевичках. Мої ляльки виступали на сцені, вміли співати, але радше в естрадному стилі, як Софія Ротару, а не в оперному, як Мама.

— Це опір через спів, — сказала Аба комусь за стіною, в її голосі було чути втому. — Типово для українського народу. А що ще залишається?

Я могла спати — на відміну від людей під нашим вікном, які не розійшлися по домівках, не сховали прапорів і не заспокоїлися.

— Уже дві години співають! — повторювала комусь по телефону Аба, коли я прокинулася. — Маріанна? На жаль, вона досі в приміщенні відділку міліції.

Аба відклала слухавку і вийшла на балкон. Дивилася на металеві двері, які зачинилися за її донькою, певно, згадувала радянську приказку: «Була людина — нема людини». Якийсь час здавалося, що чоловіки і жінки, щільно втиснуті у вузеньку вуличку, просто стоять у черзі, в одній із численних черг у цій величезній країні дефіциту, просто тепер вони чекають не на ковбасу, масло чи капронові колготи, а на те, щоб усіх їх забрали в «тюрьму», бо після пережитих сибірів, казахстанів і психушок були більше не в змозі терпіти те, що на цих землях називали свободою.

— Ну і куди вона знову попхалася? Зґвалтують, закатують, голову відкрутять. Нагадай собі! — Прабабка говорила пронизливо голосно, але в якийсь момент притихла — вона завжди так робила, бо слова «арешти», «репресії» і «тридцять сьомий рік» щоразу застрягали їй у горлі.

— Тихше, тихше! — заспокоювала Аба, обережно випихаючи її з балкона. — Дитина спить.

— Іди геть, ідіотка! — зашипіла на неї Прабабка. Вона зупинилася біля мого ліжка — і дивилася на мене доти, доки я не розплющила очі. Якщо в нашому домі хтось спав у нетиповий час, Прабабка переживала, що, може, цей хтось помер, і всіма способами намагалася сплячого розбудити. Ця звичка залишилася в неї з часів війни, коли вона багато разів ставала свідком людської смерті. Я бачила над собою її лице з криво підведеними бровами і довгою шпариною між губами. «Як так може бути, що вона досі жінка?» — замислювалася я, спостерігаючи за нею з-під вій.

Мама зненацька з’явилася на міліцейському балконі в товаристві двох майорів, які стояли так близько, що їхні погони торкалися крильцят із буфами на її плечах, приминаючи тонку тканину. Висота сецесійної балюстради не давала Абі побачити її руки. Певно, вони вросли в сплетіння балконних ґрат у формі рослин, які тільки через недогляд ще досі не були примусово вирівняні руками працівників силового відомства. Очі матері та доньки опинилися на одному рівні, але Маріанна не дивилася в бік Аби. Вона кричала до людей, що скупчилися внизу: