Сергій Жадан: Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Вона недбало пробіглася поглядом анкетою і запитала:

— Виходить, ви брехун? Правильно я вас зрозуміла?

— Так, — кивнув я.

— І коли ви востаннє брехали?

— Ну, хвилин 15 тому.

— Як так?

— Звичайно… Я сказав вашому колезі, що ідеально підходжу на посаду панди, хоча насправді я панічно боюся висоти…

По тому вона попросила розповісти, який саме життєвий поворот привів мене до них.

Я розповів. Намагаючись не брехати.

Учора я повертався зі столиці до свого міста. Їхав у плацкартному вагоні. Компанія, в якій мені належало провести наступні дев’ять годин власного життя, була відверто не дуже. На протилежній від мене поличці лежало щось, із голови до ніг закутане в простирадло, а на тій, де мав примостити дупу я, сиділи католицька черниця і пошарпаного вигляду чувак років під п’ятдесят. Я, не вітаючись, сів поряд. Чувак невдовзі дістав з торби шматок копченої курки, став її наминати й розповідати черниці, як добре жилося при радянській владі і як йому, бідоласі, тепер паскудно живеться. Черниця, хоч і була католичка, своїми замашками цілком пасувала б йому як дружина — щойно чувак дістав курку, вона дістала варені яйця і почала стукати ними по столу, розбиваючи шкаралупу. Плямкання й стукіт на мить розбудили те, що лежало на протилежній поличці, воно завовтузилось, і частина простирадла сповзла. Я зрозумів, що це не воно, а вона, до того ж ця «вона» мала доволі непогані сіднички, що визирали з-під міні-спідниці. Я став милуватися цією нехитрою композицією, проте правильна черниця враз прикрила володарку гарних сідничок простирадлом.

Спати не хотілося, тому я почав розмірковувати над імовірністю того, що копчена курка, яку зараз точить мужик, знесла яйця, які зараз точить черниця. З імовірністю в мене не складалося, і я дійшов висновку, що одне з двох — або ця курка знесла ці яйця, або ж не знесла. Якогось глибшого аналізу, на жаль, не вийшло. По тому я став дослухатися до балаканини чувака, що вже закінчив свою вечірню трапезу. Його конкретно пробивало на камбеки в дитинство, і, схоже, він належав до категорії тих збоченців, котрі навіть у дорослому віці люблять розповідати особам жіночої статі страшні історії, аби ті боялися й плакали. Не знаю чому, але в дитинстві мене й самого це перло, аж доки дівчата одного разу добряче мене не віддухопелили.

І от він став розповідати їй про те, що жив біля річки і зі своїми малими друзями часто ловив рибу. Класі так у восьмому вчитель біології зарізав усю їхню компанію… Словом, пообіцяв, що поставить усім одиниці за чверть і їх усіх виженуть зі школи… Цікаво, на що вони ще сподівалися, понадгризавши геть усі парафінові овочі й фрукти, які вчителеві щойно прислали з райцентру? Словом, треба було щось вирішувати, тому вони вирішили задобрити вчителя подарунком. А подарунок вирішили зробити такий: спочатку вони зловили доволі велику рибину, почекали, доки вона здохне, а потім кинули її тіло до мурашника. Почувши таке, черниця стала хреститися. За кілька днів на мурашникові лишився ідеально чистий кістяк, який вони запхали до картонної коробки, зробивши скляну кришку. Це мав бути експонат, за допомогою якого вчитель міг би викладати анатомію риб…

Далі я слухати не наважився, тому пішов до провідника за пивом, збираючись пиячити в тамбурі, доки ці клоуни не поснуть, як є — у гримі, поролонових носах і рудих перуках. «Тоді, — думав я, — вляжуся на свою другу поличку, звішу голову донизу й споглядатиму сіднички, якщо їхня володарка ненароком знову розкриється».

Затоварившись двома пляшками пива, я у відкритій стійці доволі вправно проходжу випробування самурая. Може, й не самурая, важко сказати, але спробую зараз пояснити. У старих фільмах про кунг-фу круті бійці завжди проходять лінію перешкод — з правого боку на тебе з блискавичною швидкістю летить дровиняка зі шпичаками, з лівого тебе хтось намагається штрикнути шаблею, згори на тебе кидають величезну каменюку — і от, якщо ти подолаєш усі ці перешкоди, до тебе спуститься з гір сивобородий майстер і скаже, типу, респект і уважуха тобі, чувак, а потім подарує новий пояс і благословить. Щоправда, в плацкартному вагоні все це виглядає значно банальніше: жодних тобі шпичастих дринів, каменюк і шабель — самі лише ноги в смердючих, кілька тижнів не міняних шкарпетках, які в разі чого можна було б використовувати як бумеранги. Ноги ці стирчать і на рівні твоїх колін, і на рівні обличчя.

І ось я нарешті дістаюся омріяного тамбура, де на мене, за ідеєю, мав би чекати майстер. Жодного майстра, ясна річ, не було. Лише два демони із золотими зубами й побитими пиками. Забившись у протилежний куток тамбура, я кількома ковтками спорожнив першу з двох пляшок. Демони тим часом стурбовано мене розглядали, аж доки один з них не наважився зі мною заговорити. Говорив він якоюсь дивною мовою — було в ній щось до болю знайоме, проте в загальних рисах я геть нічого не втямив. Навіть якби це був мій персональний майстер, то, судячи з інтонацій, говорив він зовсім не про те, що я крутий боєць. Молдавани, — схопився нарешті я за рятівну думку, — точно молдавани! Але що їм від мене треба? Що вони можуть від мене хотіти на території моєї республіки? Невже хочуть найнятися на роботу? Але що вони, на хрін, уміють, ці молдавани? Копати траншеї? То в мене їх ніде копати. Ремонтувати квартири? Але ж у мене, блядь, немає квартири. Хочуть стати моїми персональними тілоохоронцями? Та мене з такими тілоохоронцями кожен патруль зупинятиме. І не відмажешся потім ніяк… Хіба озброїти їх лопатами і втирати, ніби це гастарбайтери. Я на мить уявляю, як я сиджу за баром у якомусь пафосному закладі, а за сусіднім столиком, абсолютно не палячись, несуть свою службу й відробляють бабло ці два недоумки в спортивних штанах і шкірянках. З-під стола тим часом стирчать два держаки від лопат. І от повз мене проходить якийсь мажорний тип і необережно чіпляє мене ліктем так, що я проливаю на бар свою бехерівку з льодом. Мої молдавани відразу ж зриваються з місця й стають перед типом стіною.