Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Далі!

Ні, зараз Берінг мусить постояти. Підштовхнув батька. Дивись. Але старий був надто виснаженим. Навіть голови не підвів. Не чув його.

Дивись. На всіх екранах цієї стіни — а їх налічувалося тридцять або й більше — було святкове місто: всі будинки у прапорах. Вулиці та провулки прикрашені лампіонами. Пагоди. Сади. Дерев'яні храми. Потім — люди біля конвеєрів. Люди у величезних цехах. Фабрики. Порт — крани, елеватори, маяк, військові кораблі, хвилерізи. Гребені прибою.

З цілої батареї динаміків біля краю вітрини репетував той самий голос, який Берінг уже чув з транзистора Лілі; гримів над головами гамірливої публіки, яка потроху збиралася попід вітриною, привернута базіканням диктора та картинками.

Рушаймо далі.

І раптом святкове місто і порт зникли під сонцем, яке зійшло і в ту ж мить знову потонуло у хмарному стовпі, потонуло у здоровенному грибі, який стрімко виростав з надр землі до неба, розідрав це небо і, здавалося, здіймався вже в чорноту космосу… Стіна потьмяніла, а коли замерехтіла знову, показувала море у вогні, обвуглене узбережжя: пні дерев, що тліли — і жодних руїн, лише фундаментні стіни, фундаменти аж до обрію. Чорні руки кранів, відламані лопаті вітряка, а можливо, турбіни, металева статуя — чи то божество, чи то полководець, — оплавлена, мало не наполовину перетворена на чорну ожарину. Людей нема. Ніде.

А далі, під оплески глядачів коло вітрини, яким ця картинка явно була давно знайома, корабельним трапом піднявся на облавок маленький сутулий чоловік у чорному фраці, оточений військовими в орденах, сів за ломберний столик і щось написав у якійсь книзі. Публіка загула. Потім сутулий чоловік у фраці згас, і під звуки американського гімну ще раз спалахнуло світло Нагої — блискавка, що стала зіркою, яка, стрімко розгоряючись, перетворилася на сліпучо-білу нову й на максимумі блиску застигла у стоп-кадрі.

їдьмо! Берінг ледь відірвався від цього світла, яке пронизало і осяяло навіть діри в його погляді. Як це бувало в кузні, коли він витріщався на електричну дугу зварювального апарата, в пронизливе, болісне сяйво, і навіть крізь заплющені повіки міг розрізнити контури якоїсь деталі чи власної руки. Лише коли образ вибухового сонця став просто-напросто тлом, кулісою для диктора у військовій формі, що читав новини мовою переможців, Берінг відвернувся, пошукав очима Лілі й побачив її далеко попереду, майже в самому кінці вулиці, перед освітленою аркою, над якою горів червоний неоновий хрест. Великий лазарет. Вони були біля цілі.

Натовп біля вітрини став розходитися. Диктор зачитував імена та цифри, які давно вже не були новиною у Бранді. Енергія бомби у мегатоннах. Приблизне число вбитих. Кількість будинків, що розлетілися в пил. Температура обвугленої землі… Зовсім нічого нового.

Лише він, цей наївний вершник, прямуючи до червоного неонового хреста і вже лишивши позаду мерехтливу стіну у вітрині, помалу став щось розуміти, і, нахилившись із сідла до продавця лотерейних квитків, що стояв у нього на дорозі, запитав про сліпуче світло, і про місто, і про імена, які й вимовити ледь умів.

На…го…я? Лотерейник не має часу на якогось цигана, скотаря, конюха чи як його там, та й питання він, схоже, не зовсім розумів. Нагоя? Це відомо кожному. В якій дірі він допіру стирчав? Чи поглух? І осліпнув? Бомба. Два дні тому. Імператор. Капітуляція!

Лотерейник кидав незнайці на коні уривки застарілих новин, наче лозунги, і зареготав, бачачи, що вершник все ще ніяк не второпає:

— Ти звалився з Місяця? Це мир, прибульцю. Вони всіх розбили. Це — мир з Японією. Вони перемогли!

Вовча пора. У Моорі ці години після півночі називали вовчою порою… Це ж треба такому — думати зараз про Моор.

Лілі не було. Вона спала десь там, у котромусь із цих будинків. Лежала у темряві, за якимось із цих вікон. Сама. Або в обіймах чужинця. Цього він не знає.

І батька не було. Лежав ніби похований під армійськими ковдрами на початку довгого ряду сталевих койок, в одному з бараків Великого лазарету. Це він знає. Сам бачив. Сам залишив старого у великій порожній палаті. Під цими ковдрами.

А мул? Кобила? Лілі і її забрала з собою. Де вона, ця коняка, яка несла його через Кам'яне Море на рівнину й зігрівала своїм великим тілом? У стайні? В сараї? Чи є у Бранді взагалі стайні, при такій кількості машин?

Уже далеко за північ, серед свята, у метушливому натовпі, який підштовхував його і тягнув за собою, і вгамувався лише під ранок, Берінг збагнув, що залишився сам. Він кудись плив серед юрби, допивав із кимось залишених стаканчиків шнапс і холодний пунш, доїдав, випереджаючи бродячих собак, м'ясо з картонних тарілок, сидів серед п'яних на відкидному стільці біля імпровізованої естради, ненадовго заснув сидячи, різко прокинувся, і знову плив у людському потоці, стараючись триматися ближче до джипів, вантажівок та лімузинів, припаркованих прямо на вулиці, без охорони: машини, машини під кожним будинком. Так, він був на рівнині. Дістався-таки. Був у Бранді, пізньої ночі, в оточенні людей, голосів, світла, музики. Але — зовсім сам.