Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Через день після вибуху батько Берінга вперше за багато місяців прошкандибав зі свого пагорба вниз, до Моору, залишивши в засніжених вуличках п'яний зиґзаґ слідів. Часом його так хитало, що він мимоволі зупинявся, чіпляючись за стіну, за флагшток на плацу, і лише за декілька хвилин міг продовжити свій шлях. Він не звернув уваги ані на армійську колону біля секретаріату, яка готувалася до вимаршу, ані на торгівця дровами — той сторопіло привітався з передка своєї кінної фури і почав було розповідати, що вчора процесія спокутників з Айзенау з барабанами і трубами забрела до зони вибуху і тільки дивом обійшлося все більш-менш, лише кілька поранених.

— І твій син, — кричав з передка торгівець навздогін ковалеві, — цей вар'ят, звісно, був тут як тут.

Старому знадобилося декілька годин, щоби вибратися з Моору, залишити позаду тераси виноградників, прибережну дорогу і, подолавши для скорочення шляху виснажливі сходи, дістатися воріт вілли «Флора». Пси в ту ж мить збіглися до воріт і з лютим гавкотом стали кидатися на ковані прути. Проклинаючи собацюр, він лупив палицею по ґратах, намагаючись відчинити стулку воріт, і без сумнівів ступив би крок прямо в зубасті пащі зграї, але, на щастя, прибіг Берінг. Він утихомирив собак, трьох найлютіших посадив на ланцюг і підійшов до воріт, хоча й поки не відчинив їх.

— Що тобі треба?

Розділені кованим листям, гілками й прутами, стояли вони один навпроти одного, дивним чином схожі: поранений на війні і постраждалий вчора. Уламок (або, може, просто підбитий цвяхами чобіт ще однієї жертви ударної хвилі) залишив Берінгу відмітину на правій скроні, що зникала під волоссям, і тим самим додав йому схожості зі старим, у якого шрам багровів на лобі знаком війни.

Важкий шлях до Собачого дому протверезив старого. І все ж він зробив незграбний крок назад і мало не спіткнувся, коли Берінг відчинив ворота.

— Ну, що тобі потрібно?

Старий бачив обличчя сина так само, як усі інші обличчя — вкритий густою тінню овал і в ньому темні плями очей — і сказав цьому обличчю, яке було таким самим, як і всі решта:

— Вона сидить коло будинку. Вранці я не знайшов її у підвалі. Поніс їй хліб і молоко. А її нема. Шукав-шукав — і на кухні, і в неї в кімнаті, і в хліву. А знайшов на вулиці. На лавці. Вона померла. І ти маєш її поховати. Ти вбив її.

Більше він не говорить нічого. Ні біля воріт, ні на зворотному шляху до кузні, який вперше з часів війни долає в авто, а сів він до цього авто лише тому, що втома його до цього змусила. Двічі нащадок питає його про останні дні матері. Може, вона не тільки молилася і перебирала чотки, але й щось казала? Старий і сам не знає, але від сина це приховує. Не хоче більше з ним говорити і не стане, ніколи. Обидва мовчать, сидячи поруч на передньому сидінні «Ворони», немовби брязкіт антипробуксовочних ланцюгів замінює все, що можна було сказати.

Дорогу до кузні замело глибоким снігом. Від ланцюгів мало користі. Мовчки покидають вони «Ворону» перед височенним, в людський зріст, заметом і за свіжим ще слідом старого важко йдуть догори. Берінг все стишує крок і нарешті, наче вибившись із сил, зупиняється на півдорозі, побачивши матір, що сидить на лавці біля дверей хліва. Снігопаду вночі не було, але її все одно запорошило — вона біла чи то від інею, чи то від тепла її тіла, що відлетіло, випало кристалами. Біла як сніг.

Коли він врешті-решт підходить ближче, дуже-дуже повільно, то бачить, що очі її лишилися розплющеними. І рот теж відкритий, наче вона, як і спокутники з Айзенау, просто виконувала наказ Собачого Короля й чекала на великий вибух, вогненну бурю, мовчки і з відкритим ротом.

Берінг не зумів закрити матері ні очі, ні стулити рота, коли близько полудня поклав її до труни, в ящик, збитий з соснових дощок, які він торік, у майже забутому житті, думав пустити на ремонт курника.

Поки він пиляв і стукав молотком, батько, як зазвичай, сидів на табуретці біля кухонного вікна, дивлячись в одну точку, на моорські дахи, і не відповів на питання про лопату. Збирачі металобрухту все геть-чисто вигребли — у кузні не знайшлося навіть чим вирити могилу.

Опівдні Берінг повернувся на віллу «Флора» взяти з сарайчика кайло і лопату; Собачий Король сидів у великому салоні біля розжареної до червоного печі — розглядав крізь лупу уламок бурштину. Він і голови не підвів, тільки ствердно кивнув, коли Берінг, зайшовши з кайлом і лопатою до салону, попросив до завтра відгул і — вдруге за цей день — «Ворону». Амбрас так поринув у вивчення нового експоната своєї колекції, що ніби пропустив повз вуха розповідь про замерзлу небіжчицю. Бурштин містив органічне вкраплення рідкісної краси — комашка, яку на злеті спіткала крапля смоли і так і застигла. Берінг завдав на плече шанцевий інструмент і пішов було геть. Собачий Король підніс бурштин до світла: Стій! Одне запитання, одне-єдине, яке він має поставити Охоронцеві, поки той не пішов. Скільки років? Який, на його думку, вік цієї комашки в камені?